— О ти, щасливий понад усіх живущих на земному крузі! Нікому сам не заздрячи і нічиїх не викликаючи заздрощів, спиш собі в любім упокою, не тривожений чарівниками і не турбуючись чарами... Спи собі, ще раз кажу і ще сто раз повторити можу, і нехай не вганяють тебе в ненастанне безсоння ревниві думки про даму серця, хай не полохають сну твого гадки про борги, що мусиш платити, ані клопоти про хліб насущний, що собі й невеличкій своїй родині убогій дбати маєш. Не мучить тебе честолюбство, не бентежать марні світові розкоші; межі прагнень твоїх не сягають далі піклування про осла твого, турбота ж про тебе самого на моїх висить плечах: природа і звичай поклали її задля рівноваги на пана. Ти, слуго, спи, а ти, пане, чувай, розкидай думкою, як того прогодувати, чим його наділити й обдарувати. Коли небо стане мов із бронзи й не хоче на землю благодатної вологи попускати, не в слуги, а в пана голова болить: мусить-бо під неврожай і голоднечу того прохарчити, хто вірно слугував йому в часах дозвілля й достатку.
На все теє Санчо не відповідав нічого, бо спав собі й далі і, певно, не скоро б іще пробудився, якби Дон Кіхот не розбуркав його кінцем [428] списа. Нарешті джура прокинувся, повів спросонку й ніби нехотя туди-сюди головою і сказав:
— Од того клечання, здається мені, добрим віє духом і пахом, не марцизами та чебрецем, а мабуть-таки шквареним м'ясалом. Коли весілля зачинається такими пахощами, то, хрест мене вбий, щедре буде і розкішне!
— Замовч, ненажеро,— сказав Дон Кіхот.— Ходім та подивимось на ті зашлюбини, що то робитиме згордований Басільйо.
— А хай робить, що знає,— відповів Санчо.— Не був би харпаком, то взяв би собі Кітерію. Чи ти ба — яко наг, яко благ, а потягло на високі пороги! На мій розум, пане, як ти бідний, то здобрій тим, що Бог пошле,' а не шукай печеного льоду. Руку даю на одруб, що Камачо міг би того Басілья геть червінцями засипати, а коли так (та вже ж воно не як), то дурна була б Кітерія, якби проміняла тії убори й самоцвіти, що їй певно надарував уже Камачо і ще надарує, на Басільєві кидки залізякою та махання шпагою. За найліпший кидок чи найловкіший випад не дадуть у корчмі ані квартинки вина. За теє вміння і талан, будь ти хоч витязь і провитязь, грошиків не доскочиш; от як ти таляровитий, а зверху ще й талановитий — такий талан дай Боже й мені. Як підмурок кріпкий, то й будинок тривкий, а над гроші нема в світі міцнішого підмурку й фундаменту.
— На Бога, Санчо,— заволав Дон Кіхот,— кінчай уже тую казань, бо ти як заведеш, а ніхто не переб'є, то не стане тобі часу ні на їду, ні на спання — ти його геть-чисто проговориш.
— Якби ви, ваша милость, мали добру пам'ять,— відказав Санчо,— то мусили б пригадати, яка була межи нами угода й умова, коли ми востаннє з дому рушали. Там і такий артикул був, щоб ви мені давали балакати скільки влізе, аби тільки не проти ближнього та не проти вашої, пане, поваги; здається мені, я досі ще супроти того артикулу не проступив.
— Такого артикулу, Санчо, я щось не пригадую,— заперечив дон Кіхот,— та якби він і був, все одно замовч: зараз ми їдемо. Музики, що ми вчора звечора чули, знов почали сі доми звеселяти; зашлюбини, видима річ, мають відбутися за вранішньої прохолоди, а не в полудняву спекоту.
Санчо зробив, що велено, осідлав Росинанта, обладував Сірого; обидва посідали верхи та й рушили тихою ступою до клечаного намету. Перше, що Санчові в око впало, був цілий бичок, настромлений на рожен; знов-таки на цілий бучок; у вогнищі, на якім його печено, Дрова палали височенним стосом, а чавуни, що їх аж шестеро округи. стояло, були не просто собі чавуни, а справжні баки, куди м'ясива і ціла ятка влізла б: поглинали вони в нутро своє туші баранячі, що зовні й не видно було, ніби то голубці які абощо. На деревах зайців білованих та курей обпатраних висіло неміряно й нелічено, і все ж то в казани мало втрапити, та ще дичини й дробини всілякої видимо-невидимо на вітті одсвіжалось. Санчо налічив понад шість десятків бордюгів двовідерних із щонайвиборнішим, як згодом виявилося, вином. Калачі білі громадились високо, як ото пшениця ворохами на токах; сири, штахетами складені, підіймались як мур; у двох казанах із маслиновою олією, [429
]більших за красильні кадовби, смажились пундики, а звідти вигорту-вались двома здоровенними ковшами і вмочались у сичений мед, що стояв тут же обік у шерітвасі. Кухарів та куховарок поралось там більше, мабуть, як півсотні, та все ж то чепурні, моторні й веселенькі. У широку утробу бичкову зашито було дванадцятеро поросяток-молочняків, щоб м'ясиву тому м'якоти і смакоти додати. Коріння всіляке на приправу не фунтами, знати, купувалось, а каменями — лежало на видноці у великих ваганах. Коротше слово, до весілля готувалось хоть і по-сільському, та гойно: готовизною тією і ціле військо далося б уконтентувати.
На все те дивився Санчо Панса, до всього придивлявся й до всього прилюблявся. Спочатку привабили його й принадили чавуни з м'ясивом, відки йому кортіло який добрий шмат ухопити; знов же і бордюги наче тягом до себе тягли, і пундики, що тут не на пательні росли, а по котлах здоровенних черенями слались. Терпів, терпів, та вже й терпцю не стало: під'їхав до кухаря одного статковитого і спитав поштиво й голодно, чи не можна б йому лустку хліба в який казан умочити.
— Сьогодні, братику,— одрік йому кухар,— не такий день, щоб голод над ким силу мав: Камачо на всіх настаче. Злізай-но та найди де ополоника, та й зніми собі шумовиння, вигорни курку-другу на здоров'ячко.
— Коли ж не бачу того ополоника,— розгубився Санчо.
— Стривай,— каже кухар,— який-бо ти, їй-Богу, проханий та непо-вертайливий!
По сім слові ухопив каструлю, шурнув нею в казан і, вигорнувши від-, ти три курки та дві гуски, сказав Санчові:
— Призволяйся, чоловіче, перехопи хоть сього навару, поки там сніданок наспіє.
— Не маю в віщо взяти,— мовив Санчо.
— То так і бери з каструлею,— сказав кухар,— та знай Камачову на радощах добрість.
Поки там Санчо коло кухарів справувався, Дон Кіхот дивився на другий бік алеї, де показалось із дванадцятеро парубків верхи на прегарних кобилках у розкішній святковій збруї, з балабончиками на підперсни-ках, а самі ж то всі одягні та ошатні; звинною зграєю пробігли вони по луговині і раз, і вдруге, і втретє, весело вигукуючи та викрикуючи: