— Панове-добродійство, я хочу виголосити перед вами орацію і якнайщиріше прохаю не перепиняти мене, поки вона вам не увіриться й не уїсться. Якщо ж уїсться, подайте мені знак, і я одразу покладу собі на уста печать, а на язика камінь.
Усі заявили, що він може виголосити орацію і що вони послухають його залюбки. Діставши дозвіл, Дон Кіхот провадив так:
— Я, панове-добродійство, мандрований рицар, моє ремесло — воєнна справа, а покликання — оступатися за тими, хто цього оступання потребує, і відзволяти окривджених. Аж кілька днів тому прознав-єм про вашу недолю і про те, чому ви беретеся раз у раз до броні, жеби помститись на ваших ворогах. От я добре зглибив вашу справу і зробив висновок, що ведлуг поєдинкових правил даремно ви себе за ображених маєте, бо ніяка приватна особа не може образити всієї громади, якщо тільки не оскаржить усіх посполу у зраді, коли напевне невідомо, хто саме той здрайця. Приклад такий подає нам дон Дієго Ордоньєс де Лара, він оскаржив усіх саморранців, бо не відав, що в зрадецькому царевбивстві лише Велідо Дольфос винний. Через те кинув оскарження всім, і отже, всім довелося взяти на себе відповідальність і віддати віть за віть. А втім, звісно, сеньйор дон Дієго переборщив і своїм викликом хильнув через міру, бо навіщо ж викликати на герць мертвих, воду, збіжжя, ще не народжених малят і всяке інше подріб'я й мализну, в тому виклику перераховану, ну, та що його вдієш: щоб прибрехати, не пожалієш батька-матір. Так ось, оскільки одинак образити цілого царства, моцарства, міста, а села й поготів не годен, то зрозуміло, що й нема чого за образу, буцімто завдану вам, мститися, бо образи тієї якраз і нема. Чи ж годиться, щоб жителі Дзиґарів та чубились з тими, хто дражнить їх дзигарниками, а також і миловарниками, повидляни— [467] ками, каструльниками чи китенятами та іншими сельчанами, чиї клички й прізвиська на устах у кожного пахолка і в усякої низоти! Чи подобен-ство, щоб усі ці достойні громадяни ображалися на прізвиська й мсти-лися, а їхні шпаги з леда-чого так і човгалися туди-сюди в піхвах, наче коліно в тромбоні? Ні, ні, боронь Боже, хай Господь милує! Мужі обачні й панства праволожні беруться до зброї й меча добувають, важачи собою, своїм життям і майном лише в чотирьох випадках: по-перше, в обороні віри католицької, по-друге, в обороні власного життя, бо так велить закон Божий і таке наше природне право, по-третє, в обороні гонору свого, родини і майна, по-четверте, на службі в короля, коли справедлива війна ведеться, назвімо ще й п'ятий випадок — а втім, його можна другим вважати — в обороні своєї вітчизни. До цих п'яти головних приводів ми маємо право долучити ще й інші, такі самі слушні й розумні причини, щоб до зброї узятися, але про тих, хто підносить її через якусь дурницю, здатну радше насмішити й повеселити, ніж образити, можна подумати, що вони без десятої клепки в голові. До того ж помста несправедлива (а справедливої помсти на світі'й не буває) суперечить нашій святій вірі, а свята віра велить нам робити добро ворогам і любити ненависників наших, ця заповідь здається нездійсненною лише тим, хто помишляє більше про мирське, ніж про Божеське, і живе плоттю, а не духом, бо Ісус Христос, істинний Богочоловік, який не брехав, не міг і не може зроду брехати, даючи нам закон, сказав, що ярмо його любе і тягар легкий, а отже, не міг заповідати нам нічого надсильного. Тож, панове-добродійство, за всіма законами Божими і людськими виходить, що повинні-сте спокоїтися і втишитися.
"Хай мене диявол порве,— сказав тут собі Санчо,— якщо мій пан не богослов, принаймні він на богослова кап-у-кап скидається".
Дон Кіхот звів дух і, бачачи, що всі мовчать і все ще його слухають, збирався провадити орацію далі і провадив би, якби не далася взнаки Санчова бистроумність, той-бо, побачивши, що його пан замовк, похопився поперед нього.
— Пан мій Дон Кіхот із Ламанчі, раніше відомий під прибраним ім'ям Лицаря Сумного Образу, а нині званий Лицар Левів, високооду-кований гідальго,— мовив джура,— в латині та гишпанщині підкований, що той бакаляр, і в усьому, що він мовить і радить, одразу видно зацного войовника, і всі, як єсть, поєдинкові правила-регули знає як оченаш, отож вам нічого іншого не залишається, як послухатися його, ось вам хрест святий, не прогадаєте. Тим паче що ви своїми вухами чули: через самий лишень ослячий рев ображатися дурне діло. Пригадую, пахолятком я ревів по-ослій скільки мені влізе, і то з власного почину, та так же лепсько й ловко, що на мій рев озивалися всі осли в селі, а все ж мене ставили не за перевертня, а за отецького сина, за дитину з високомисної родини. Щоправда, на той мій хист чимало заздростило сільських задавак, ну, та я чхав на них. Аби ви переконалися, що я не брешу, то осьо стривайте й послухайте. Адже се ціла наука, все 'дно що те плавання, як хто вже навчився, зроду не забуде.
На сім слові приклав він руку до носа й ревонув так, аж по всіх околичних долах виляски розсипались. Але тут один гречкосій, який стояв поблизу, гадаючи, що над ними коверзують, махнув кийком і так-його [468] потягнув, що Санчо Панса поточився й брязнув додолу. Побачивши Дон Кіхот, що Санча так немило трактовано, нахопив списа на руку й ринувся на напасника,але перед ним стала жива стіна, тож відомщати було годі; ще й більш од того, бачачи, як посипався камінний град і як на нього вискалились тисячі самострілів та мушкетів, Дон Кіхот повернув Росинанта і чвалом покатав геть, з усієї душі припоручаючи себе Богові й благаючи вирятувати його від напасті, бо Дон Кіхот щохвилі ждав, що йому буде прострелено груди наскрізь, і раз у раз тамував віддих, дослухаючись, чи не свистить над вухом куля. Проте вої лише пильнували його панічної втечі й пальби не відкривали. Неборака Санча, скоро він очухався, вони поклали поперек Сірого й пустили їхати за своїм паном. Правити Санчо все ж був нездольний, і Сірий сам потрюхикав слідком за Росинантом, від якого не відступав ні на ступінь. Дон Кіхот уже відмахав добрі гони, а потім обернувся, глядь, аж за ним їде тільки Санчо і ніхто не женеться, він і спинився.