Санчо послухався; тут сповідальник, угнівившись непомалу, встав з-за столу і мовив дукові так:
— Моя ряса велить мені сказати, що ваша достойність така сама причинна, як сі двоє гріховодів. Та і як їм не бути навіженими, коли люди здорові на умисел потурають їхньому навіженству? Гостіть їх у себе, ваша достойність, а я, поки вони тут, подомонтарюю у себе, принаймні не треба буде угрущати за те, що до направи не надається.
Так він і пішов, не сказавши більше ні слова і не дообідавши; дук утримував його, але не дуже горливо, оскільки його цей недоречний вибух лиш насмішив. Пересміявшись, він сказав Дон Кіхотові:
— Ваша милость, пане Рицарю Левів, не дала собі в кашу наплювати, і тепер уже зайве вимагати сатисфакції за слова, дивитись, образливі, але насправді зовсім не такі, бо ваша милость ліпше за мене знає, що образити не можуть ні жінки, ні клірики.
— Свята правда,— обізвався Дон Кіхот,— бо той, кого не можна образити, не годен і образити іншого. Жінки, діти і клірики, оскільки захищатися, якщо хтось на них наскіпується, не здатні, то й уважати себе з ображених не повинні. Ріжницю між образою і зневагою ваша достойність знає не согірше за мене: зневага йде від того, хто може її чинити, хто її чинить і хто настиряється її чинити, зате образа.може йти будь-кого і нічого зневажливого в собі не мати. Ото вам зразок: гуляє хтось вулицею без ніякої призри, аж це на нього наскакує десятеро лиходумців і обкладає його киями, він добуває шпагу, аби свою повинність справляти, але напасників багато і їхній явний верх, і він мусить зректися свого наміру, себто помсти — от і виходить, що цей чоловік ображений, але не зневажений. Підіпру цю саму думку іншим,при— [486] кладом: йде собі чоловічина, аж це хтось підбирається ззаду, лулусь його дубцем межи плечі і хода, той кидається за ним, але наздогнати не може. Отож про побитого можна сказати, що він ображений, але не зневажений, бо в цих уразах треба настирятися. Ось аби той, хто потяг палицею знеобачки, вихопив тут же шпагу і зійшовся з перехожим віч-на-віч, тоді побитого можна б назвати воднораз ображеним і зневаженим, ображеним, бо його вдарено підступом, а зневаженим, бо напасник настирявся і не тікав, а стояв на місці. Отож ведлуг регул гаспидського герцю я можу вважити себе ображеним, але не зневаженим, бо ні діти, ні жінота не повинні відчувати образи, а, отже, їм нема чого ні тікати, ні зупинятися, і так само з кліриками, бо і в тих, і в тих, і в тамтих нема зброї ні для нападу, ні для оборони, відборонятися їм-то доведеться, нападати ні. Я оце сказав, що можу вважати себе ображеним, а зараз спростую самого себе, бо кого не можна образити, той не здатен образи завдати, отож-бо, я можу не бачити, та й не бачу, нічого образливого в словах цього добродія. Шкода лишень, що він не зостався з нами, я б йому довів, як він ухибив, гадаючи й твердячи, що на світі не було й нема мандрованих рицарів. Якби сії слова почув Ама-діс або хтось з його численного роду, не здобрішав би тим йогомость.
— Авжеж,— підхопив Санчо,— розполовинили б його одним махом-пахом, не кажи ти гранат або ж диню дрислівку. З такими людьми не жартуй! Закладаюсь, якби Рінальд Монтальванський почув бля-гузкання цього чолов'яги, присяй-Бі, він дав би йому таку зуботичку, що той три роки мовчав би та дихав. Став би він з ними на прю, живий з рук не виприснув би.
Дукиня вмирала зо сміху, слухаючи Санча, і їй здавалось, що джура ще кумедніший і навісніший, ніж його пан; та й багато хто поділяв тоді її думку. Зрештою Дон Кіхот заспокоївся, обід дійшов краю, і як зі столу прибрано, з'явилося четверо покойових, одна зі срібною мискою, друга з умивальницею, теж срібною, третя з двома сніжистими й гойними рушниками, перекинутими через плече, четверта, закасавши до ліктя рукави, тримала в білих руках (таки справді білих) округлий брусок доброго неаполітанського мила. Перша покойова зграбно й невимушено підставила миску під саму Дон Кіхотову бороду, а наш рицар на той церемоніал чудувався, але мовчав, думаючи, що так тут заведено: не руки мити, а бороду. Тим-то випростав, як гусак, шию, і ту ж мить з умивальниці полилася вода, а покойова-милоносиця, збиваючи снігові пелехи (такої сліпучої білі був миляний шум), давай терти-скородити похилому рицареві не лише бороду, а й усе лице й навіть очі, тож він несамохіть замружився. Дук та дукиня, зовсім до цієї затії непричетні, збентежено чекали, чим же це химерне обливання завершиться. По-койова-цилюрниця, намиливши рясно Дон Кіхота, вдала, ніби вода вийшла, й послала по неї подругу з умивальницею, а сеньйор Дон Кіхот хай, мов, почекає. Подруга пішла, Дон Кіхот же зостався весь у милі, отож кумеднішої й чуднішої за його парсуну годі було уявити.
Всі присутні, а їх було чимало, торопіли на нього, а він сидів з приплющеними очима й намиленою бородою, смагла, аж чорна шия випростана на пів-аршина, просто диво дивне, як людям стало снаги й [487] такту не розреготатися. Покойові-шкодоробниці очей не сміли звести на своє панство, а в того гнів боровся зі сміхом, і воно не знало, як учинити: покарати дівах за їхнє зухвальство чи вдарувати за втіху побачити обсміяного Дон Кіхота. Нарешті вернулася покойова з умивальницею, і Дон Кіхотове обливання щасливо завершено; тоді покойова з рушниками ретельно витерла насухо йому обличчя, по чому всі четверо покойових низенько й гречненько йому вклонились і рушили до виходу. Одначе дук, боячись як би Дон Кіхот не здогадався про каверзу, покликав покойову з мискою й мовив:
— А зараз умий мене, але дивись, щоб води не забракло. Дівуля, тямовита й руча, підійшла й підставила миску дукові стемен-
нісінько так, як недавно Дон Кіхотові, інші моторно й горливо намилили й вимили йому лице, потім насухо витерли і вклонившись пішли собі. Згодом дук признався, що поклявся в разі як вони не умиють його достоту, як Дон Кіхота, покарати їх за зухвальство, та вони загладили свій переступ тим, що обачно згодилися умити з милом і дука. Санчо уважно пантрував той церемоніал обмивання і казав собі:
— Ач, як ловко! А що, як тут заведено мити бороду не лише лицарям, а й джурам? Богом, душею своєю свідчуся, я б не відмовився, а якби мене ще й бритвою поскромадили, це була б для мене суща розкіш!