Запас у дванадцять тисяч пайок — річ дуже добра, і наша інтендантська "придурня", безперечно, зрозуміла це, бо ціле інтендантство хутко не знати де й злузнуло, і мій човен, приміром, так його більше й не бачив. Чотовий лад під час плавби розвалився безповоротно. В кожній людській громаді завжди знайдеться певний відсоток ледацюг, невдах, простих смертних і завзятців. В моєму човні було десять чоловіка, і то все вершки чоти "Л". Кожен з нас був завзятець. Мене включено до тої десятки з двох причин. По-перше, я не поступався завзяттям жодному шугаєві, а по-друге, я був Джек-Моряк. Я знався на човнах і на човнярстві. Наша десятка забула за решту сорок чоловік з чоти "Л", а коли нам не дісталося вчасно належної пайки з запасів, ми одразу ж забули й за інтендантство. Ми ні від кого не залежали. Пливли за водою "своїм богом", вистаруючи собі "жуванку", обганяючи всі човни з нашого флоту, і, як не прикро мені то визнавати, часом привласнюючи харчі, зібрані фермерами для нашого війська.
Бо на тих трьох сотнях миль ми здебільша випереджували військо на півдня, а то й на день. Якимось робом ми доп'яли кілька американських прапорів. Підпливаючи до містечка чи помітивши гурт фермерів на березі, ми підіймали свої прапори, називалися "передовим човном" і жадали звіту, які харчі зібрано для війська. Ми, звісно, були представниками цілого війська, і харчі передавали нам. Та ми не дріб'язкували. Ми ніколи не брали більше, ніж годні були захопити з собою. А вже як брали, то найліпше. Наприклад, якщо котрийсь добросердий фермер пожертвував на кілька доларів тютюну, ми це брали. Так само брали масло й цукор, каву й консерви; та коли запаси були з лантухів борошна чи бобів, або двох-трьох забитих бичків, ми рішуче повстримувались і. пливли собі далі, лишаючи наказ передати цей харч інтендантським човнам, що, мовляв, пливуть слідом за нами.
Та й пожили ж ми десятеро як у бога за дверима! Генералові Келлі довго не щастило убрати нас в шори. Він послав нагінці за нами двох веслярів у легкому круглодонному човнику, щоб покласти край нашому добичництву. Вони й справді наздогнали нас, та їх було двоє, а нас десятеро. Генерал Келлі уповноважив їх заарештувати нас, так вони нам і ознаймили. Коли ж ми не зохотилися стати в'язнями, вони поспішились до найближчого містечка просити підмоги у властей. Ми одразу ж вийшли на берег і завчасу зварили вечерю; а тоді під пеленою ночі прослизнули повз містечко з його властями.
За тої подорожі я один час вів щоденник, і тепер, гортаючи його, бачу, що раз по раз там усе трапляється один вираз: "гаразди". Бо ми таки й справді гараздували. Кава на воді — то вже було не в наш смак. Ми варили собі каву на молоці й називали той чудовний трунок, якщо пам'ять моя не хибить, "віденською білопінною".
Поки ми вели перед, збираючи вершки, а інтендантство теліпалося десь далеко позаду, основне військо, рухаючись посередині, голодувало. Щодо війська це, я згоден, було жорстоко; але ж ми десятеро були індивідуалісти. Ми твердо вірили, що їдло належить тому, хто його перший нагибав, а "віденська білопінна" — дужому. Якось військо пливло сорок вісім годин поспіль не ївши; а по тому прибуло до одного сільця, чи не Ред-Рока, як я собі пригадую. Це сільце за прикладом усіх інших населених пунктів на шляху війська створило комітет безпеки. Рахуючи по п'ять душ на родину, в Ред-Року було шістдесят господарств. їхній комітет безпеки на смерть перелякався навали двох тисяч голодних гобо, що вишикували свої човни по два-три в ряд уподовж берега річки. Генерал Келлі був людина справедлива. Він не мав наміру накладати на те сільце завеликого тягаря. Він не сподівався, що шістдесят господарств настачить шість тисяч пайок. Але ж військо мало скарбницю.
Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 4
Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 4
Однак той комітет безпеки зовсім стерявся. "Жодного попусту непроханцям" — таке в них було гасло, і коли генерал Келлі зажадав купити харчів, комітет завалив його пропозицію. У них, мовляв, нема чого продавати; гроші генерала Келлі нічого не варті в їхньому містечку. І тоді генерал Келлі перейшов у наступ. Просурмили сурми. Військо висипало з човнів і стало покрай берега в лави до побою. Комітет усе те бачив. Генералова промова була коротка.
— Хлопці,— сказав він, — коли ви їли востаннє?
— Позавчора! — ревнули хлопці.
— Ви голодні?
Могутнє потвердження гуком струсонуло повітря. Тоді генерал Келлі повернувся до комітету безпеки:
— Ви бачите, панове, як воно є. Мої люди нічого не їли сорок вісім годин. Якщо я напущу їх на ваше село, то не можу ні за що поручитись. Терпець у них ось-ось урветься. Я пропонував купити для них їжі, та ви не схотіли. Тепер я знімаю свою пропозицію. Натомість я вимагатиму. Маєте п'ять хвилин на роздум. Або забийте мені шість бичків і зготуйте чотири тисячі пайок, або я дам волю своїм хлопцям. П'ять хвилин, панове.
Перестрашені члени комітету безпеки споглянули на дві тисячі голодних гобо і занепали духом. Не стали чекати й п'яти хвилин. Бо на що ж було й надіятись? Негайно ж заходилися вбивати бичків, реквізувати харчі — і військо пообідало.
А десять безсоромних індивідуалістів усе гонили вперед і підбирали, що тільки траплялося. Та генерал Келлі таки обійшов нас. Він послав вершників униз по обидва береги, щоб застерігати проти нас городян та фермерів. Вони своє діло зробили як слід, нічого не скануєш. Перше гостинні, фермери почали зустрічати нас крижаним холодом. Ще й закликали констеблів, коли ми прив'язували човна в березі, і цькували нас собаками. Я то вже знаю. Двійко їх напороли мене під огорожею з колючого дроту, а річка була по той бік огорожі. Я ніс дві цеберки молока для "віденської білопінки". Тої огорожі я не пошкодив ані-ні, а проте ми мусили пити плебейську каву на вульгарній воді, а мені довелося розкидати ногами по нові штани. Цікавий я знати, любий читачу, чи пробували ви коли хутко дертися через огорожу з колючого дроту, маючи в кожній руці по цеберці молока? Від того дня й донині я маю упередження супроти колючого дроту і назбирав уже з цього питання певний статистичний матеріал.