— Саламандра? — скрикнула з комічним острахом панночка. — Та страшна саламандра, про яку...
— Про яку говорять та пишуть усякі байки, буцімто вона в огні не горить, і їдь має в хвості, і ще бог знає що. Та сама, та сама! Ось гляньте. Се зовсім невинне сотворіння.
— Господи! Яке ж погане! — мовила панночка, осмілюючися настільки, що зважилася поглянути на те дивне сотворіння, що безпомічно та незграбно, повільними рухами кривилося в Борисових пальцях то в сей, то в той бік, перебирало лапками та повертало голову то направо, то наліво. Нарешті Борис кинув саламандру назад на те місце, відки взяв її, і обернувся до панночки, що все ще стояла на тім самім місці, де він поставив її.
— А тепер позвольте, пані, що вам представлюся,— зачав він якось церемоніально.
— А то пощо? — відповіла панночка. — Мені зовсім не цікаво знати, хто ви. А признайтеся, за кого ви приняли мене, побачивши вперве?
— Може, се вам смішно буде,— відповів Борис,— але скажу вам по правді. Почувши здалека ваш спів, я тихенько підповз отсею стежкою і, побачивши вашу голову серед зелені, я приняв вас за одну з тих дріад, тих лісових німф, у яких існування вірили колись греки.
— Ха, ха, ха! — зареготалася панночка якимось проймаючим і, як бачилося Борисові, неприродним сміхом. — Отсе гарно складається! А я, побачивши ваше лице, вихилене з-поміж листя лопухів, приняла вас за лісового Фавна. Ха, ха, ха! Правда, як гарно складається!
— А я й не думав, що моє лице має пригадувати Фавна,— мовив Борис, трохи немило вражений сим порівнянням.
— Я тому не винна, що мені так видалося. Се було вражіння першої хвилі. Ну, але тепер бувайте здорові. Мені ніколи довше балакати з вами.
І вона раптом обернулася, вискочила на стежку і, махнувши йому правою рукою на знак прощання, а лівою зібравши свою не зовсім іще довгу сукню, погнала вниз і по кількох скоках щезла в гущавині. Борис довго ще стояв на місці і надслухував, але ані один звук, ані один стук, ані хрускіт, ані шелест не давав знати, куди вона побігла. Здавалося, що полетіла з вітром або впірнула в лісову зелень, як одна з її складових частин.
— Агій, от іще! — промовив Борис, отрясаючися з незвичайних вражінь сеї несподіваної стрічі. — Ніколи б не був надіявся наскочити тут, у лісі, на таке диво. І що вона за одна? Чого блукає по лісі? З її поводження видно, що вона або дуже розпещена і не знає ще зовсім світу, або психічно ненормальна. Цікаво було б пізнати її ближче. Ну, та на се ще, мабуть, буде досить часу.
І він рушив далі в дорогу, до вершка гори. Ще було кількадесять кроків дуже стрімкої дороги до краю лісу, а повище лісу була вже гола полонина, серед якої півкруглим стіжком підіймався вгору сам шпиль гори.
Вийшовши з лісу, де, невважаючи на густі золоті плями, струмки та нитки від сонячного проміння, все-таки стояла ще сутінь, Борис зразу мусив аж прижмурювати очі,— так ярко світило тут сонце, що вже піднялося, як то кажуть, на три праники над сусідню, також лису, гору. Проте було досить холодно. Повітря було чисте, чудове, пахуче, що, бачилось, так і лилося цілющим бальзамом у груди. На вершку тяг досить різкий полонинський вітер, а в напрямі до заходу видно ще було на дальших горах настобурчені величезні шапки мряки, тепер позолочені сонячним промінням. Борис, зупинившися на найвищім шпилі, зітхнув глибоко і почав уважно розглядатися довкола.
Вид був чудовий, якого і в горах рідко можна запопасти. Всі долини, які видно було з вершка гори, були ще завалені клубами непрозорої мряки, що внизу білілася, мов молоко. Ані лісів, ані сіл, ані нічого не було видно з тої потопи. Тільки вершки гір визирали з неї, мов рідкі круглі острови, а довкола них клубилися густі тумани, то підіймаючися вгору, то опадаючи вниз, немовби бентежені спідсподу якимись велетенськими руками. Сонячне проміння золотило згори поверхню того повітряного моря, де-де заломлюючися блискало пурпуром або багровими пасмами, а над одним місцем стояло скісним стовпом веселки; Борис догадався, що там унизу мусить бути якесь водяне плесо.
Та ось поверхня того барвистого моря захвилювала дужче й дужче, в ньому почали робитися все глибші розсілини та й уся його поверхня якось знижувалась, опадала, таяла. З-під барвистого серпанку виступали, щораз виразніше, темні стіни лісів, стіжкуваті бовдури розрізнених дерев, тонкі та безконечні нитки вориння, що тут і там обмежувало царину, відділяючи її від толоки. Далі зі дна того повітряного моря почали, мов блискучі сталеві шпади, виколюватися острі леза — се відблиски води, о яку внизу відбивалося сонячне проміння. Замаячіли сільські хати, забілілася лісничівка під супротилежною горою, почувся на сусідній полонині меланхолійний голос трумбети, що супроводив турму овець на пашу. І знизу, з села, поплили одна за одною череди різнобарвної худоби. Ті невеликі череди йшли повагом вузькими стежками, з обох боків обгородженими воринням, підіймалися все вгору та вгору, раз тонули в ярках, що перебігали поперек стежки, то знов звивалися пестрим вужем вище вгору, п’ялися по збочах і нарешті, минувши пояс царин, розсипалися по толоці поміж ялівцями і смерічками. І все те робилося тихо, без звуку та шуму, аж моторошно було дивитися, бо ані дзвінків на шиях коров, ані гейкання пастухів, ані блеяння телят, ані лускання батогів за віддаленням не було чути; проте пречисте гірське повітря так ясно рисувало всі дрібниці і так наглядно ставило перед його очима, мало що рукою не досягнути.
А внизу тим часом уже зовсім прояснилося; мряка розійшлася або позаховувалася великими клаптями десь у яри та звори або висіла маленькими плахтами над мокравинами, де стікала вода з гірських джерел. Села внизу вже метушилися; видно було рідкі купки людей, що йшли хто в поле до роботи, хто в ліс із блискучою сокирою за ременем. Над рікою тут і там червонілися спідниці прачок, що стояли похилені по коліна в воді і махали праниками,— але лускання праників не доходило до Бориса. Тільки здоровенна срібнолуска гадюка, корчачися та звиваючися, опоясувала гору з трьох боків, де-де мінячися пурпуром або селединово-зеленим кришталем,— се був Стрий з його незліченними закрутами, плесами та бродами.