"А тепер",— говорив Лис Микита,— "що зробила людина силою своїх очей для розвитку життя? Щось якраз наскрізь противне. Наш Цар збудував життя, людина його зруйнувала! Наш Цар береже блиском своїх володарських очей повагу, честь і святість життя матері-природи; людина спалила вогнем своїх очей чудову будову життя, обернула його в тюрму неволі і в темну печеру злочинства й виродження. Ось, наш Царю, різниця межи силою твого володарського та силою людського ока! Значить, Царю, твоя сила й сила людини не походять із того самого джерела буття, бо з твоїх очей, о Царю, дивиться наша найліпша й наймогутніша мати-природа, а з очей людини визирає дух, який заперечує життя і природу, коротко, в людських очах сидить демон руїни — сатана"
Слова Лиса Микита зробили глибоке враження на звірів, а гарна Лисичка-вдовичка, що на розправі закохалася в Лисі Микиті, сказала до своєї сусідки, пані Борсучихи так, аби прокуратор почув її слова:
"Тож-то з нього вчена головка! Ах, яке щастя мати такого мудрого чоловіка! Я була б йому найпокірнішою рабинею"
Тільки цар Лев не показував задоволення, навпаки, став іще більше понурим, ніж раніше.
Вирок
Президент Трибуналу поставив тепер до присяжних суддів два питання, а саме:
"Чи слово "людина" криє в собі знамена тяжкої образи звіриної честі?"
Присяжні відповіли одноголосно:
"Так"
Друге питання:
"Чи винен Вовк тяжкого злочину образи звіриної чести тим, що назвав Високодостойну Пані Маркізу Даму Царського Двору Мавпу людиною?"
Одноголосна відповідь присяжних:
"Так"
Тепер президент Трибуналу склав на письмі присуд і устав разом із усіма присяжними. Два слони-герольди підняли свої труби та дужим і святочним голосом оповістили всьому світові, що йде велика хвиля звіриної справедливості. По відтрубленню старинно-судового гасла відчитав президент Найвищого Трибуналу ось який вирок, уложений зі всіма прикметами звичаєвого судового стилю:
"В імені Його Величності Царя Лева:
Зваживши обставину, що, як це виказала сьогоднішня судова розправа, слово "людина" криє в собі всі знамена найтяжчої образи звіриної честі; зваживши далі факт, що обжалуваний Вовк назвав Високодостойну Маркізу Даму Царського Двору Пані Мавпу людиною, він на підставі однодушного переконання лави присяжних судів винен є тяжкого злочину образи звіриної честі, за що Найвищий Трибунал Його Величності Царя Лева на основі §1 Звіриного кодексу честі засуджує його на смерть через роздертя й пожертя його"
Трибунал хотів оддати Вовка на поталу Слонові. Але Слон заявив, що в нього зам’яке серце до таких кривавих екзекуцій, а друге: він ростиноїд...
Трибунал узяв під увагу слова Слона й відступив виконання смертного присуду на Вовку директорові поліції Ведмедеві Бурмилові.
Бурмило приблизився до Вовка. Аж тепер прийшов Вовк уповні до свідомості, що йому грозить смерть. Жах і всемогутнє бажання життя обхопили його, струснули цілим його єством і він завив-злебедів прошибаючим голосом:
"Найвищий Трибунале! Я не винен! Клянуся любов’ю до людського м’яса, що я не винен! У-у-у! Я сам не знав, що робив, що говорив. Мамо-природо! Чому ти вкоротила мене на розум! У-у-у!? Аж тепер я пригадав собі, чому я таке страшне слово сказав Пані Мавпі. Я був тоді п’яний, у-у-у!"
Найвищий Трибунал і звірі глянули на Вовка з зачудуванням, а доктор Лис Микита крикнув до нього:
"Не бреши! Не викрутишся! П’яною може бути тільки людина, а ніколи звір"
Але Вовк заклинався, на чому світ стоїть, що був у тій злощасній годині п’яний. Тоді Лис Микита на жарт запитав його:
"Може з тебе не Вовк? Може ти перелицьована, звовчена, вибач, людина?.."
"Хай здохну як пес, як у моїх жилах не пливе з діда-прадіда справжня вовча кров",— вив Вовк.
"Що ж ти пив, що ти впився?",— питав Лис Микита,
"Я був п’яний, але я нічого не пив... Я..."
Грімкий сміх звірів перервав дальші слова Вовка.
Коли стало тихо, Вовк сказав:
"Я з’їв п’яну людину..."
Звірі знов зареготалися, а президент Трибуналу крикнув до Вовка напів з обуренням, напів жартом:
"Чому ж ти цього відразу не сказав, тупоумне?"
Адвокат доктор Борсук, оборонець Вовка, звернувся до Трибуналу з усміхом:
"А не давав я доказу, що мати-природа вкоротила Вовка на розумі?"
На приказ Трибуналу приступив до Вовка один пес, який був заприсяженим судовим знавцем од людських пахощів і сказав до нього:
"Хухни мені в ніс!"
Вовк так і зробив, а пес тоді дуже скривився й поставив ось який діагноз:
"Йому з рота чути, як із якої бочки з горілкою..."
Ведмідь Бурмило дуже зрадів і крикнув: "Слава матері-природі, що мої зуби не торкнулися його, а то довелося б мені умерти на старість од затруєння крові…"
З огляду на цю нову лагодячу обставину Найвищий Трибунал чувся спонуканий уневажнити присуд смерті й видав новий вирок, яким увільнив Вовка від вини й кари та доручив звіриним лікарям і сестрам милосердя забрати його на державний кошт до лічниці.
Частина друга
ДУХ
Звірині вечерниці
Доктор Лис Микита глянув на царя й на звірів і здавалося йому, що всі вже трохи втомлені великою судовою розправою. Але він хотів вирішити сьогодні ще важніше питання, ніж ним була справа образи звіриного імені. Йому бажалося намітити ясно становище звірів до людства й довести до того, щоб усі звірі виявили ще сьогодні безпощадну війну людству та обміркували всі способи, якими можна би з якнайменшими жертвами викорінити те злощасне людське кодло. Він глянув на небо і збентежився, бо сонце вже почало сідати на найвищі вершки пралісу. Значить, до заходу сонця неможливо буде вирішити найважнішу справу. З тієї причини він поставив внесок, аби питання постави звірів до людей з огляду на його життєве значення для звіриного царства відложити на завтрашній день, а сьогодні або піти на спочинок або, як більшість звірів за тим заявиться, влаштувати на закінчення сьогоднішнього дня звірині вечерниці зі співами, танцями та викладом на радість і потіху звіриної молоді та для загальної, всезвірної розваги й розривки.
На загальне бажання звірів постановлено відложити вирішення становища до людства на завтрашній день, а сьогодні влаштувати святочні вечерниці.
Складено програму, яка містила в собі ось які точки: