I Андрiєвi все-таки вдалося повернутися. Бiль закричав у його тiлi тисячами пронизливих голосiв, але Коваленко вже лежав на спинi i дивився праворуч, туди, де стояли ряди двоповерхових дерев'яних ящикiв, у кожному з яких лежала хворi, пораненi i, можливо, вмираючi в'язнi.
Андрiєвим сусiдом був чоловiк з бiлим, м'яким, як мичка, волоссям i з дужими м'язистими грудьми. Груди цi, на яких не сходилася нiмецька трикотажна сорочка, здiймалися над ящиком круглим бугром i вражали не так своїм розмiром, як кольором. Вони були синi-синi, аж чорнi. I обличчя в бiловолосого теж було все в синцях, при поглядi на якi Андрiй навiть застогнав.
Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по-польськи:
— Поранений, товаришу? Болить?
— А ти? — пошепки запитав Андрiй. — Я здоровий. Менi нiчого.
— Чого ж ти такий?
— Який?
— Синiй.
— Били.
— За вiщо?
— Втiкав.
— Багато разiв?
— Сiм.
— Ти молодець.
— Тепер уже не втечу бiльше.
— Злякався?
— Єжи Фурчак нiчого не боїться.
— То в чому ж справа?
— Завтра менi зроблять укол.
— Укол?
— Так. А тодi до крематорiю.
— Хто тобi сказав?
— Лiкар.
— Звiдки тут лiкар?
— Ми ж у лазаретi.
— А не в таборi?
— Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
— Ми в концтаборi?
— Так. Ти вперше тут?
— Вже був.
— Я теж.
— Але за що тобi укол?
— Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
— Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
— Тебе судили?
— Так.
— Отже, ти засуджений до страти?
— Нi. Я "бомба-генерал".
— Ти "бомба-генерал"?
— Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
— Ти втiкав? — порушив мовчанку поляк.
— Так.
— I вони поранили тебе?
— Так.
— Ти можеш не боятися укола.
— Я й не боюся.
— Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
— Я не одужаю.
— Звiдки ти це знаєш?
— Я вмру.
— Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
— Двадцять.
— В цi роки не страшнi нiякi рани.
— Однаково я вмру.
— Ти ще можеш вижити.
— Нi.
— Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин — i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi — крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
— Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
— А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
— Я офiцер.
— Ти офiцер?
— Так.
— Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
— Ти схожий на смiливу людину. I ти — смiливий.
— Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.
— Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
— Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
— Ти не здався?
— Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
— Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi. — ред. ]
— Слiд у життi — от головне! — тихо промовив Андрiй.
— Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi? — здивувався Єжи.
— Вiн уже лишився.
— О, якби то воно було так!
— Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
— Борцям же ж…
— А ти хiба хто?
— О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам… коли б вони були в мене.
— Ще будуть.
— Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
— А я й не заспокоюю. Ти повинен жити — от i все.
— Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
— Хто не хоче вмерти, той не вмре.
— I ти не вмреш?
— Нi.
— I я?
— I ти теж.
— Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
— В мене нiколи не було брата, — сказав поляк, — але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
— Андрiй. Андрiй Коваленко.
— Ти з Росiї?
— З України.
— Ти бачив Днiпро?
— Я вирiс бiля нього.
— А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
— У мене е кохана в Саратовi.
— Де це?
— В Росiї, на Волзi. Чув?
— Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
— Побачимо.
— Ти ж сказав, що вмреш?
— А коли не вмру?
— Тодi побачиш,
— Тож-бо й воно.
I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.
Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, — i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.
— Я все ж боюся смертi, — признався вiн. — Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?