Ярина вхопилася за той пакуночок, за те злиняле від крові фото і, затуляючись хрестом рук, впала ним і головою на стіл, де пахнув тмином хліб, і затремтіла, і заголосила, як у той рік голосили всі вдови. Заплакав, притулився до мами Василько, а Олександр тільки головою похитав, бо вже чув не одне таке голосіння.
Артемон похапцем підхопив з лави свою свиту.
— Я ще завтра зайду,— кинув з порога. "Думалось приїхати на весілля, а приїхав на поминки... А може, вони й пособлять мені",— він стиснув у кишені того сухаря, що мав привернути Ярину, і вийшов з оселі, куди вже, заточуючись од горя, поспішала Яринина мати.
Цілу ніч проплакала Ярина над столом, як над покійним. А коли на першій сині неба намалювалась золота печаль беріз, вона підвелася з-за столу й щось почала збирати, ніби в дорогу.
— Куди ти, доню? — занепокоїлась Іваниха.
— В дорогу,— глянула синіми сльозами на матір.
— До кого ж?
— В ліси, мамо.
— До тих, кому хліб пекла?
— До них.
— А як же Василько? — тільки дитиною хотіла стримати дочку.
Ярина прихилилась до матері, поцілувала її в зморшкуваті, пересохлі вуста.
— Доглянете, мамо, його, бо тепер земля і діти переходять на руки старих...
XIX
На хрестах умирало завішене сонце, а під ним, неначе кати, ворушилися тіні. Давид Васюта одвів погляд від кладовища, од його тіней, мерзлякувато стиснув гудзукуваті руки. Після того страшного дня йому нездужалось, а на плечі усівся мороз. Чоловік увесь час відчував, як під шкірою то сіпались чи вмелювались у нього жорна холоднечі, то хижі птахи розчепіреними пазурами промацували тіло. Хижі птахи!.. Він і зараз почув на плечах шелест їхніх крил, але очі бачили не їх, а Омеляна і Артемона. На придорожній покаліченій вербі каркнув відгодований війною ворон. Давид здригнувся, поглянув на розледащілу птицю і знову перевів очі на кладовище, на розп’яте між хрестами сонце, і болі, як пси, зчавили серце.
Боже милий, боже милосердний... Ніколи йому не було так моторошно, як тепер. Він знав, що таке страх, не раз по саму зав’язку наковтався його, коли по-всілякому побував своє багатство. Двічі був заложником у двадцятому році, лежав у замкненій дзвіниці під мовчазними дзвонами і очікував костомаху... А в двадцять першому стояв у степу під гвинтівками оперативної трійки, прощався із тим літом, прощавсь із тією зорею, що золотила колос, прощався із своїм днем, що вмирав на гіркій повені полинів. Але й тоді не мав такої туги, яку заніс йому власний син, своя дитина, своя надія, що вже став не сином, не дитиною, не надією, а катом. Боже милий, боже милосердний, як благати тебе, щоб оте, що сталося, було тільки сном, тільки поганим сном? Як благати тебе, щоб ти якимсь дивом повернув своїми руками назад хоч років із двадцять. Тоді б і я випрямив свою душу і розум своєї дитини, не отруїв би їх клятою копійкою... Мені здавалося, що вона дасть спочинок на старості, а вона, як вовкулака, покотилась до чужої крові... Господи, твій син загинув на хресті, а чому ж мій не загинув хоч на війні? Тоді б я сльозою, а не сукровицею оплакував його.
Гупіт чобіт обірвав страшну молитву старого Васюти. Дорогою, забризканою кров’ю призахідного сонця, ішли обшарпані жінки, які тепер навмисне прикривали свою вроду якимсь гноттям, нечупарністю, а то й виразками, що їх розкидав по тілі волохатоокий жовтець чи інше отруйне зілля. І все одно од молодиць віяло пахощами осені, опеньками і добрим хмелем, як віяло колись од його зеленоокої Тетянки. Боже, чого ж він, телепень, послухався тоді скрипливобрового батька і не одружився з нею? У них були б інші діти... І не було б Артемона.
Жінки підвели очі на Васюту, і в них він побачив печаті зими. Чоловік нагло зупинився, але мимоволі потягнувся рукою до шапки. Та ні одна жінка не вклонилася, не поздоровкалася з ним. Ні, то не зима, то суд стояв у їхніх очах, з ним вони мовчки пройшли повз нього. Давид, забувши одірвати руку від шапки, обернувся вслід за жінками. Ще осіннім садом і осіннім лісом віяло од них. Вони принесуть ці пахощі в свої осиротілі хати, на свої осиротілі постелі, та все одно їхня печаль буде менша за його журбу.
Розбитий, знівечений молитвою, клубками думок, він дочовгав до своїх двійчатих воріт, до своєї старожитньої хати, на віконницях якої журилися мальовані янголи, привезені ще в двадцятому році з монастирської трапезної. І хоч місцевий богомаз кілька разів обновлював їхні потріскані обличчя і крила, вони не змогли одігнати зло від його оселі.
Біля дровітні, мов грішники в муках, лежали покручені соснові корчі, з яких думалось виточити дьоготь. Давид одвів од них погляд і поспішив до дверей, на які Артемон накинув хитромудру колодку з чужинськими літерами.
— Я ж не розберуся в оцій мудрації,— сказав тоді синові.
— Привчайтесь, привчайтесь, тату, до культури, до Європи, до іксів і зетів...
Коли б тільки на іксах і зетах окошилася його культура. Зітхаючи, Давид в одну лінію вирівняв нахололі ікси, і колодка розпалась у його руці. Колись би така потаємна штуковина порадувала його, а тепер радість уже навіки відійшла од нього і ніхто, ніхто не поверне її навіть у сон. Він увійшов до хати, де стояв дух чужих осель, чужого добра, чужого стогону. Від нього й собі хотілося стогнати.
Надворі загуркотіли колеса. Давид глянув у вікно. До дровітні під’їхав парокінний віз, навантажений березовими кряжами. І ці кряжі знову нагадали стоси убитих. Чоловік зітхнув. А збільшений темрявою візник виліз на воза і люто почав скидати на дровітню кряжі. Хто ж це отак орудує ними? Чи не глинокоп Трохим? Таки він. Колись академіки привозили його на машинах додому, а зараз він привозить дрова поліцаю. Життя! Будь ти прокляте! Давид засвітив лампу, надіючись, що Трохим загляне до нього. Та чоловік скинув останнього кряжа, скочив з воза і повернув коні до воріт. Васюта вийшов із хати, підійшов до Трохима, що саме поклав на воза кошик з опеньками.
— Добрий вечір.
— А, це ви? — байдуже обізвався глинокоп, постаріле обличчя якого блищало вологістю.
— Спасибі, що дрова привіз.
— Заставили ж.
— Ходімо до оселі.
— Чого б це? — понуро здивувався Трохим.