— Софіє! Софіє! — хотів крикнути, зойкнути, але чи то хвилювання, чи простуда перехопили його крик, замість нього лише вирвався хрипкий стогін.
— Софіє! Софіє! — знов, уже голосніше, гукнув, та ніхто не обізвався на його голос. Але хтось же має бути в хаті, бо в грубі горять дрова. Він обома руками затарабанив у шибки. Навіть тінь не ворухнулася в оселі. Тоді понад призьбою побіг до другого, з протилежного боку ганочка. Тут двері зразу ж відчинилися, і Снігурський ще з сіней почав гукати: "Софіє! Софіє!" Потім вскочив у кухню, в світлицю, у ванькир, заглянув на піч, і в підпіччя, і в закоморок, але ніде нікого, тільки дрова шипіли, стріляли у вухах, у голові. І все одно він знав, що тут щойно була вона, чув пахощі її далеких кіс, далеких років. У відчаї вибіг з хати, кинувся на той лужок, де слались полотна, де процвітав бузків вогонь і де над ними колись-таки стояла вечірня зоря. Пригнувшись до землі, він побачив чиїсь сліди. Її сліди! — Софіє! Софіє! — хрипко гукнув у темінь, у метелицю, що охоплювала світ. Снігурський пробіг лужок, пробіг бабизну, де під засніженими вербами викруглювався став, і вискочив на поле, що підходило до посадки, за якою починалися ліси.
І тут, недалеко від скирти, він побачив її постать.
— Софіє! Софіє! — волає благанням, відчаєм, але тільки чує посвист вітру і своє простуджене хрипіння. Коли б його можна було викинути, вирвати з грудей, коли б можна було звідти вирвати і всі роки, що минули після розлуки з нею...
Наздоганяй, наздоганяй літа молодії не на калиновому мості, а біля партизанського лісу. Відстань між ними починає зменшуватись, він уже радіє, що наздожене дружину. Та раптом вона зупиняється, біля неї блиснуло кілька спалахів, а біля нього, зриваючи шкіру влежаного снігу, затюгикали кулі. До цього йому й на думку не спадало, що вона може стріляти в нього, як у ворога. Ошелешений, він не впав у сніг, але в сніг увійшла його сила, і незриданими заридала душа чи те, що лишилося од неї. А тим часом ніч забрала од нього Софію, як колись вона забрала від Софії його.
Він ледве-ледве доплентався до її хати, посидів біля груби, а потім пішов до тієї сусідки, що в день його приїзду заколисувала дитину. Інтуїтивно відчував, що вона все знає про Софію. Він усе-усе розкаже їй, передасть листа, і, може, тоді... Хай дадуть йому найтяжче випробування... І навіть коли треба буде вмерти, він хоче вмерти не з панами щурами, а проти них.
Двері йому відчинила дівчинка років дванадцяти. В хаті знову побачив матір, вона руками пряла пряжу, а ногою погойдувала колиску. Як не йде, як не божеволіє час, а колиска колишеться! Тільки не його.
XXI
Вночі йому, навіть у снах, гуділи, темними велетами здиблювались у небо і розщеплювались на скрегіт, на зойки, на волання чужі поїзди. А вдень гуділи підморожені ліси, струшували з сивих вій музику зими, і забутого дитинства, і забутих мирних днів, коли за метелицями, за хуртечами снувала не смерть, а йшов собі добродушний Дід Мороз, заходив у гості до добрих людей та й обсівав їх житом-пшеницею, всякою пашницею.
А тепер твоє життя обсівається звичайними і трасуючими кулями, затягується петлями оточень, підважується мінами. І все одно ти з вірними друзями в шаленому завзятті виходиш із різних пасток костомахи, нерухомо дубієш у снігах біля саморобних мін, розриваючи пальці на м’ясо і кров, утискаєш ці міни під рейки — і смертю ламаєш смерть, і глухнеш од її сусідства, як тетеря, і не журишся цим, навіть у якісь вільні години вимугикуєш свої вірші, а два із них уже стали партизанськими піснями та й пішли по загонах і навколишніх селах. Гляди, ще до Ярини дійдуть, і вона заспіває, не знаючи, чия душа озивається в них... От як можна далеко залетіти на куценькому конику своєї слави.
Втупившись у зошит, Богдан у думках починає кепкувати з себе, а насмішкуватий друг скидає на нього жагуче циганське око:
— Щось новеньке вскочило в голову чи тільки розтікаємось мислію по древу?
— Тільки розтікаємось.
Іван удавано зітхає:
— Видать, дехто має велику сверблячку в пальцях.
— Як тобі не соромно — це ж плагіат: отак Плетньов про Данилевського писав.
— Очевидно, щось є спільне між вами. Данилевський теж немало зіпсував паперу на вірші. От скажи: з якого засіка ти тепер, на безхліб’ї та безсіллі, здобуваєш поезію?
— Говори голосніше, бо оце як розколювалась біля станції земля, то й мої вуха зачепила.
— Питаюсь: із якого засіка тепер видобуваєш вірші? — кричить Іван.
— Із двох засіків: із любові й ненависті. Зрозумів?
Іван розхитує перестиглі стручки своїх несамовитих кучерів:
— Ти скоро матимеш світове визнання.
— Як мінер?
— Ні, як поет, бо тебе визнав навіть наш скупій-завгосп і виділяє додаткове харчування. А це, вважай, не менше світового визнання.
Богдан сміється:
— Життє, як говорив мій дід.
— І таки життє! — зітхаючи, погоджується Іван.— От аби ще розжитися на сіль. Ти якось легше зносиш безсілля.
— Я і голод легше зношу,— продає зуби Богдан, насміхаючись над своїм другом, що таки любить попоїсти.
— Напевне, через поезію в тебе перебивається апетит. А я зараз з’їв би і їжака з голками.
— Таке я від тебе чув і в мирний час. Не знають бідні їжаки свого напасника.
— Богдане, а після війни ми разом будемо вчителювати?
— Дай спершу дожити до тих днів.
— Неодмінно доживемо,— впевнено каже Іван.— А ти хоч після війни одружишся?
— Іване, іди під три шуми і дай мені поморщити чоло.
— Над одруженням?
— Над віршем.
— Поезія вимагає жертв,— глибокодумно мовить Іван, прибиває шапкою кучері і збирається йти в ліс, який і зараз подає свій голос крізь дернове покриття.
Та саме в цей час рвучко розчиняються двері й у землянку скочується Максим Туровець. З його радісно схвильованого обличчя видно: щось незвичне сталося в світі. У передчутті доброї звістки всі партизани схоплюються на ноги, оточують командира, освітлюють його очима.
— Товариші, друзі, побратими! — обводить усіх подобрілим поглядом Туровець.— Під Москвою Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів! Війська нашого тільки Західного фронту зломили армію Гудеріана і за десять днів просунулись уперед на сто тридцять кілометрів! Ударним частинам німецької групи армій "Центр" завдано тяжкої поразки, і вони відкочуються на захід. Ось це і є початок кінця!..