— Артемоне, ти сказав Хворостенку по лінії торгівлі? — одразу ж навис над ним довготелесий Анань і вичавив запобігливу посмішку.
— Не було як.
— От біда. Прочахнуть різні потрави,— зажурився продавець, зігнувся і одним оком заглянув у замкову щілину.
На дворищі Артемона вже очікував настовбурчений Омелян. Він з недоуздками в руках розкарякувато стояв біля тину, а за його спиною приємно посміхалися свіжі синьоокі жереби.
— Ніяк не хотіли видати без твоєї записки,— Омелян спиною ворухнув у бік коней.
— Бо порядок. Що збираєшся робити?
— Як що?! — ошкірився увесь вузький вид Омеляна.— Шукати Ярину! Не голка ж вона!
— Де ж ти думаєш шукати?
— Поїдемо аж до Надії. Отам і застукаємо її, наче пташину в гнізді.
— Щось мені вже й шукати не хочеться.
— Здрастуйте вам! — аж засудомило Омеляна.— Значить, подаруєш їй і свою ганьбу, і навіть сережки?
— Тоді їдьмо! — підійшов до коня Васюта. "Що там не буде, а свої сережки треба справити з молодої".
Виїхали на шлях і знову зустрілися з підпилими Шаламаєнками. Побачивши молодого, вони весело перезирнулися, схопились за інструмент, заграли "до скоку".
Коні схарапудились і понесли вершників у сніги.
VIII
На розгорнуту книгу снігів опустився вечір і місячний підсмуток. Дорога звісила колії вниз і впала в підсинений полумисок долини, на дно якої хтось висипав пригорщу хат; їх, напевне, зовсім би завіяло снігами, аби не місяць — він примореними долонями і наколисував, і підтягував угору напівзабуте сільце.
Знеможений Богдан, як у воду, опускався у вечорове малювання, у напівпрозору повінь, на тлі якої хати здавалися і меншими, і легшими. І тривожилось, і вірилось, і не вірилось, що тут він знайде Ярину. Що ж тоді він скаже їй? Що?.. І вже тепер слова, як жорнове каміння, змовкали в ньому. Він тільки скаже, що хотів побачити її, та й більше нічого. А вона здогадається — і вжене в його душу насмішку, як ніж. Але чого насміхатись над його болем?.. Він знову й знов шеретує свої думки, на яких не тримається навіть пилок надій. Та не кожен з надіями йде до кохання, ідуть і з мукою. І хоч болить, та не дрібніє серце від цього: на болях його проростає і людяність, і незрадливість, і скарби душі. А що дісталося легко, легко й сходить. Як вода по камені.
— О, до нас новенькі прийшли!
— І наче загубили щось...— лагідно хльоснув його стриманий сміх.
Хлопець од несподіванки аж здригнувся, зупинивсь. Збоку, підпираючи ворота, стояв гурток дівчат і весело підводив місяцем уста і зуби.
— Добрий вечір, щебетухи,— розгублено вичавив посмішку, придивляючись до свіжих, у рамці барвних хусток облич.— І де ви повиростали такі?
— Які саме? — підсміювались і набивалися на жарти.
— Та гарні ж.
— Ось тут, у долині, при річці... У нас дівчата ростуть, як тополі,— зацокотіли, загойдались. І справді, щось по-тополиному гнучке і співуче обізвалось у них.— Ви до нас учителювати приїхали?
— Ні, я до вас у гості.
— Спасибі й за це.
— А до кого ж ви?
— До Надії Стрепет.
— От фортунить молодиці! — скрикнули, засміялися дівчата.— Одні гості з хати, а другі до хати.
— Усе тепло виринають.
— Хто ж у неї гостював? — шпигнув неприємний здогад.
— А хто їх знає... Приїжджало двоє верхи на конях. І з’явилися із хмарою на плечах, і поїхали із хмарою на виду.
"Омелян і Артемон. Виходить, нема тут Ярини. Аби ж була, навряд чи повернулися б скоро назад".
— І ви чогось хмаритесь,— стрельнуло однією лукавістю миловиде дівчисько з такими косами, неначе випросила чи позичила їх у сонця.— Правда, хмарно вам?
— Та ні. У нас люди трохи сумніші, ніж у вас.
— Справді? — чи то здивувалося, чи то повірило дівчисько.— То переселяйтеся до нас. Тут саме вчитель виїхав, а на свіжого ще рознарядка не прийшла.
— Я ж не вчитель, а... кооператор.
— А не схожі. Та нам і кооператора молодого треба, щоб гарний крам привозив, бо теперішній дбав лише про старих,— втрутилась струнка чорнявка.
— Отак і станеш черницею,— золотокоса на мить обметала своє личко смиренністю і піснотою, та одразу ж чмихнула й почала так приміряти вії до хлопця, ніби вже сохла за ним. Дівчата дивились на цю гру і штовхали одна одну під боки.
Богдан зітхнув:
— Весело ви живете.
— Аби ж у нас був молодий кооператор, ще веселіше б велося нам.
— Марійко, май сором у лиці,— хтось шепнув золотокосій, і вона одразу ж притихла, тільки жаль недограної ролі залишився на устах.
— Де ж, дівчата, живе Надія Стрепет?
Подруги споважніли, одразу повернули квітчасті голови до денця долини:
— Ось так ідіть прямо та прямо, перейдете міст біля млина, перейдете й другий, а за ним біля четвертої хати будуть прочинені ворота — отам і живуть Стрепети.
— Повечеряйте у них в’юнами і приходьте до нас.
— А чого ж в’юнами?
— Бо Григорій Стрепет і крізь лід винишпорить, де зимують в’юни,— знову засміялись дівчата.
По їхньому сміху він іде зі своїм смутком, і все йому здається, що колись уже був тут, що так само тоді вечір затоплював долину синюватим чаром і напатлував над хатами парубоцькі чуби димів.
Попереду забриніли шум і зітхання лотоків. Біля мосту тінився невеликий млин, до його боку притулилось велетенське колесо; обкипаючи піною і памороззю, воно витягувало з води і ронило у воду розкришене срібло, місячне снування і тіні. Колись біля такого самого млина Богдан міг висиджувати цілі години, прислухатись до мови лотоків, до гупання ступ, придивлятись до несамовитого шумовиння колеса, до недоброго зеленого ока води, куди сивими бородами стікало це шумовиння. Тут під колесом водилися чорти, і коли мельник знався з нечистою силою, вони йому і в безводдя мололи борошно і товкли в ступах.
Шматок дитячої казки, яка вже ніколи не повернеться в порозумнілі світи, війнув над ним, і він зупинився біля дерев’яного колеса, яке доживало свій вік, але й, доживаючи, шумувало життям і старалося людям на теплий хліб.
Негадано з цієї казки виплеснувся голос Ярини... Ні, це не з казки, а з невеликого млина, якого судомило невгавуще колесо. Богдан нагнав од себе згадки, прислухався. У млині знов обізвалося її слово, її сміх. Але чому ж сміх? Хіба їй тепер до веселощів? А чого ж? Позбулася нелюба — і знов оживає собі. Може, отут, у млині, і прибилась до свого кохання.