— А знайшлися такі?! — зрадів Туровець.
— Думаєш, тільки ти, розумнику, грішиш на деякі графіки й мудрування? Рано чи пізно ми позбудемося їх. Але краще було б — рано. Старайся, чоловіче!
— Спасибі вам.
Іван Васильович похитав думною, шершавою, мов осінній соняшник, головою, розуміюче поглянув на Туровця:
— Дожились, господарю: хапаємо за свій біль догану, ще й дякуємо.
— Це ще не гірше. Може, заглянемо до мене та щось перекусимо?
— Та який у тебе, нежонатого, пожиток: кандьор або яєчня?
— У мене й риба зі свого ставу є.
— Ти краще собі рибоньку знайди,— значуще накинув посмішку на всі віспинки.— Одружуйся, гарячко, бо вже хтось пустив у районному масштабі чутку, що ти безталанний до жінок. А, гляди, якійсь ти і потрібний, як місяць у небі, навіть з усіма своїми доганами потрібний. О, щоб не забутись! Ти зараз мотнися в область, бо за твій гріх якийсь спритняга і відхопить вашу машину, то й вийде, як у приказці: мій батько горів, а хтось руки погрів. По цій мові бувай здоровий,— і поніс на шлях свою уперту голову, яку не жалувала ні віспа, ні війна, ні голод, але ніщо не вибило з неї людяності.
Туровець довго дивився услід і Марущаку, і навіть машині, яка повезла його. Через якусь годину, захопивши документи, він поїхав в область. Отримавши машину, заскочив перекусити на вокзал і тут неждано зустрівся з Яриною.
— Оце так! — розгубився, зрадів, підійшов до змарнілої дівчини і пригорнув її.— Знайшлася нарешті пропажа. Де ж ти тепер, Яриночко?
— Проти неба на землі,— збентежилась дівчина.
— От і добре, що на землі, бо з неї все починається. Може, я тебе додому завезу?
— Ой ні! — перелякалась Ярина.— Тільки, як зможете, передайте матері привіт.
Туровець оторопів:
— Ти й від неї ховаєшся?
Очі Ярини лячно відлинули в минуле, а з нього вибилось дві сльозини.
— Я від своєї долі ховаюся.
— Що ти, мала! Твоя доля вся попереду! — І защеміло серце в чоловіка: згадались йому далекі вечори, згадалися вечірні, з одсвітом зорі, коси. Вони такими ж були, як і в Яринки.— І чом ти не сказала мені, що тебе силують за Артемона? Я одвадив би його від твоєї вроди.
— Хіба про таке говорять начальству?
— Це й погано, що не говорять. Ти думаєш, у нас, окрім кампаній, нічого немає в голові?
— Та в багатьох, окрім кампаній, таки немає нічого,— відповіла з гіркою розсудливістю.
Туровець мерзлякувато повів плечима:
— Значить, за ці місяці зачерпнула біди?
Тіні осмути колихнулись на дівочому мальованому обличчі. Які тільки малярі ворожили над ним?
— Зачерпнула, бо втікала від свого весілля без папірця. Не здогадалася виписати у вас. А без папірця мало хто йме віри людині.
— їдь до нас, мала,— заговорив, як до своєї дитини.— Тепер я тебе обережу від напасті.
— Від напасті й любові не обережеш,— нарешті посміхнулася Ярина.
— Від любові не обережеш! — погодився він.— А від напасті можна. Чи, може, десь прибилась до тебе любов?..— І неждано йому забринів низький голос, що співав за мостом:
Коло млина калина, Там дівчина ходила.
— Ні, до мене тільки прибилась нова робота.
— І де ж ти працюєш?
— В лісах.— Подивилась так, наче вбирала своїм синьоцвіттям оті невідомі йому ліси.— Такі там добрі люди трапились, повірили не папірцеві, а душі людській.
— Хоч підвезу тебе.
— Обійдеться, Максиме Павловичу, обійдеться,— дівчина попрощалася, зметнула темними косами і загубилась у вокзальній збірноті. А до нього знову прибилось із пісні оте деревце, що зросло собі коло млина калиною, і ота принада, що так рано повдовіла...
XIV
Ці дні він справді вилузувався із шкіри, і вже поночі, обсіяний всіма вітрами, приносив додому дзвони в ногах, у голові й землю у куточках очей. Так само поночі приходили з доброю утомою і сівачі. Спасибі їм, покрили його своєю турботою і працею і закінчили сівбу не гірше за людей. У те надвечір’я вони в травнім придолинку під ожилими вербами напекли картоплі, розсілися кружка побіля багаття, випили з ним добру чарку і заспівали оту селянську, де є і житечко, і овес, і надія:
Зберімося, родино, Щоб нам жито родило, І житечко, і овес — Зберімося, роде, ввесь.
Отак і сиділи, і темніли в сутінках ріднею, перекидали думки в літо: що скаже воно, аж поки не над’їхав, не затанцював від обурення, не заклекотів, як вода в ключі, Хворостенко. Зараз він мав злості повні кості й поруйнував сівачам добру душевність.
Люди мовчки, як гриби в траві, прислухалися до Хворостенкових вивержень і не могли второпати, чого вони недовиконали. А коли він закінчив їх розносити, враз усі, наче за командою, зареготали. Це було так несподівано, що Хворостенко підвів голову, мов схарапуджений кінь.
— Чого ви регочете? Чого?
— Коли й скажемо, товаришу з районної поживспілки, мабуть, не зрозумієте,— розважливо відповів чепурний Дорохтей Грицай, який кожного дня на сівбу одягав чисту сорочку.— Ви от іще трохи погриміть, то, може, й дощ піде, а його так треба нам.
Сівачі знову розсміялися. А Хворостенко нетямущими очима озирнув їхнє коло, вхопився за блокнот і почав туди вписувати Грицая.
Дорохтей підвівся, через Хворостенкове плече заглянув у писання, запитав:
— Ви ж не забули, як мене по батькові?
Хворостенко крутнувся і під регіт людей здимів у темряві.
— І де воно тільки назбирувало неотесаність: на болотах чи в дебрях? І хто йому вгодить, окрім гробаря? — глибокодумно запитав сам себе Грицай.— І чим воно собі должность здобувало? Сиджу якось я торік на призьбі, сонечком любуюсь, до зозулі прислухаюсь, а воно ж іде вулицею, намурмосене, нелюдиме, як лихо і напасть заразом. Я й посміхнувся, не йому ж, а собі. А воно й вирячилося зизом: "Чого посміхаєшся на призьбі?" Я й одказую: "Де сиджу, там і посміхаюся, бо увесь мій рід веселогубий".— "Ти про свій рід помовч, скажи, чого сам зуби скалиш?" — так наганяє мені страху зеленими очима, що починають вони стрибати, пробачте, мов жабенята. Я й кажу: "Як не посміхатись, коли день стоїть, наче молода, коли бджола саме виходить із вулика, а свиня із хліва?" Ох і ганьбив же після цього він мою біографію. Найбільше йому чогось не сподобалася свиня. Може, він з турків і сала не вживає?..
— Властитель дрібних посад! — мов печатку, прибив Василь Романишин.