— Ви питаєте, за що ми знімаємо Туровця? Охоче відповідаю. В основному за самоуправство, за те, що багато бере на себе, не слухаючи інших і навіть деяких вказівок. Він живе у колективізмі, а розводить індивідуалізм. Ви пам’ятаєте, як минулого року Туровець обманув на сівбі увесь район. А цього року, не покаявшись, знову викинув коника і не посіяв жодного гектара сої. Жодного!
— А який толк із неї в нас? — запитав пасічник Володимир.— Три роки її сіємо і три роки урожаю не збираєм. Її, напевне, треба сіяти там, де вона родить.
— Примусимо і її родити! І не вам би захищати самоуправство. Отже, є зверху думка зняти Туровця і сміливо висунути на його місце енергійного бригадира Артемона Давидовича Васюту. Хто має слово?
Збори знов заколоворотились:
— Не треба більше говорити!
— Голосувати!
— Ставте на голосування.
Хворостенко розгубився: він розумів, що люди, побоюючись його, вимудрували піти на хитрощі й проголосувати за Туровця. От яка підступність дрібнобуржуазної стихії!
— Товариші, не можна ж голосувати без виступів!
— Ви ж самі сказали, що зараз жнива!
— Голосувати!..
На сцену обережно, як злодій, вийшов довгов’язий крамник Анань, який мав камінне обличчя і гнучкі, мов ящірки, думки.
— Поліз вервела на трибуну,— кинув хтось їдь на крамника. І полетіли ще інші слівця: — Маклер! Услужник! Підхлібник!
В Ананя зіщулилось міжпліччя, з-під капшуків повік напіввідкрились мідяки очей.
— Товариші, є мнєніє, і треба підтримати мнєніє! — забубнів крамник.— Ми знаємо товариша Хворостенка, а він знає нас, і ми разом з ним і з новим головою доб’ємося виконання і перевиконання планів по всіх культурах і сої також. Закінчуючи, я скажу: хай живе товариш Хворостенко!
Якийсь жартівник самотньо ляпнув у долоні, а всі засміялися.
— Хто іще виступатиме?
— Голосувати! Голосувати!
— Голосувати ми ще встигнемо! — відрізав Хворостенко.— Чого ви так боїтесь узяти слово?
Тоді підвівся пасічник Володимир Холоденко.
— Прошу вас, прошу на трибуну,— піддобрювався Хворостенко.
— Та я з місця. Ви питаєтесь, чого ми боїмося узяти слова? Ми боїмося не слова, а вашого блокнота.
— Га-га-га! — вибухнули реготом збори, знову зсудомили Хворостенка, і він закрив блокнот.
— А слово моє буде таке,— вів далі пасічник.— 3 Туровцем мали хліб і ми, і держава, з Васютою не буде мати хліба ні держава, ні ми. От і подумайте, що нам робити: чи з хлібом, чи з Васютою бути?
— Оплески вкрили слова пасічника, а за трибуну міцно вчепився Омелян Безкоровайний. Після нього ніхто не хотів виступати — навіть закритий блокнот Хворостенка лякав людей, що хотіли голосувати.
І тоді попросив слова Богдан.
— А ти чого тут, студенте? — впізнав його Хворостенко.
— Я вже вчитель.
— Не видно, не видно. Може, обійдешся без слова?
— Ви ж самі просили.
Богдан, хвилюючись, сказав кілька сердечних слів про сімнадцятилітнього хлопця, що поніс свою голову проти гетьманців і кайзерівців. А тепер цей колишній хлопець став головою і несе людям добро. То навіщо ж нам на корені підрізати те, що приносить добро?
Ці останні слова теж потонули в оплесках, а Хворостенко люто глипнув на Богдана, не витримав, розкрив блокнот і щось занотував.
Збори Хворостенко протримав до трьох годин ночі, він думав узяти дядьків змором, та не зміг, тільки загубив один набій — ручку і, потерпівши поразку, помчав у район. Навіть не залишився вечеряти в Артемона, який приготувався відзначити головування, наче весілля. Що ж, не вийшло тепер, вийде в четвер, тільки треба більше нагнати страху на село. А страх — це така тітка, від якої і в левів трусяться жижки.
X
Звістка про зняття з роботи секретаря ЦК приголомшила вчителів, тільки не Меркурія Юхримовича. За якусь хвильку на його обличчі змінилися три декорації: подиву, обурення й щирого занепокоєння.
— Так-так,— націлився він третьою декорацією на вчителів, що були в учительській.— Здається, і ми вскочили в історію, коли все почне крутитися та розкручуватися.
Ніхто не відповів йому ні слова, тоді Меркурій Юхримович почав розвивати свою думку:
— Ось через якийсь час можуть і запитати нас: а з чиєї ласки ми одержали премії і на чиєму граємо піаніно? Я ж казав: з пісень воно починається, а чим тільки закінчиться? — і зітхнув.— От учора для Богдана Васильовича було свято, а сьогодні, може, настає судний день. Діалектика: всяка людина має своє свято і свій судний день.
Іван ненавистю пропік плескате обличчя завуча, що підтікало підшкірною зловтіхою.
— Це ви беретесь організувати судний день?
Під Івановим поглядом у завуча перестала прибувати підшкірна зловтіха, зіщулились плескуваті очі, з краплин яких вилинював колір неба.
— Чого ж я? — запитав навіть збентежено.— Знайдуться без мене організатори чи допитувачі, неодмінно знайдуться!
— Але перший камінь кидаєте ви!
Меркурію Юхримовичу стало соромно за свій відступ, і він зашклив злинялі очі:
— Молодий чоловіче, я своєю пильністю ще минулого року остерігав і Богдана Васильовича, і вас, як його друга, і директора школи. Та ніхто не послухався мене. Ви заварили цю кашу з піснями, вам, напевне, доведеться й споживати її. Вам!
— Що ж ви побачили в тих піснях?
— В тих піснях я побачив насамперед старожитність, старосвітщину. А націоналізм чи націоналістичні тенденції, як вам відомо, починаються з ідеалізації старовини. От хтось, може, і з’ясує, що було в роботі нашого колеги: націоналізм, націоналістичні збочення чи просто недалекоглядність молодих років. Я в цьому не компетентний.
— Так ви взагалі напустіть напуст на пісні! Забороніть їх!
— І таки варто заборонити старі пісні, щоб не заносили журбу історії чи побуту в сьогоднішній світлий день. От що, наприклад, можуть нам дати купальські пісні, колядки або щедрівки? Відповідаю: тільки відгомін ідолопоклонства чи релігійних забобонів!
Іван жахнувся:
— Невже ви так, до останнього поетичного зерна, вимолотили свою душу?
Меркурій Юхримович скипів:
— Так, самовдосконалюючись, я вимолочував із своєї душі непотріб, а вам його ще будуть вимолочувати кількома ціпами! Ще ваш гуманізм і гордість ламатимуть на чиємусь коліні,— він показав своє маслакувате коліно, обтягнуте чорною штаниною, підвівся і виніс із учительської ображену гідність на плескатому обличчі і скрижанілих очах.