— Що ти говориш, навіщо це говориш? — тоскно поклав на очі вії.— Хіба я не знаю, хто ти, а хто Омелян?
Ярина трохи почала відходити:
— То ти, Богдане, так зайшов до мене?
— Так зайшов до тебе,— похитав головою. "Аби ж ти тільки знала, як я йшов і скільки років йшов до тебе. Всю 8емлю можна було б уздовж і впоперек обійти".
— Спасибі, що не забув нашої школярської дружби. Я її теж не забула. Сідай, Богдане, а я щось зготую. Ти ж, мабуть, і не вечеряв?
— Не вечеряв, Яринко.
— От хоч уперше повечеряєш у мене. Що ж тобі, Богдаичику? — І так подивилась, неначе повернула і себе і його в школярські літа.
Він посміхнувся:
— Отих кислиць, що ти в хусточці до школи носила.
— Так нема ж тієї хусточки,— і вперше сьогодні не тривогою задихали її ямки, і вперше затремтіла посмішка на смазі її уст.
— Яринко, це ти? — запитав так, щоб тільки вона почула.
— Це я,— відповіла шепотом, покосувала на матір і кинулась до печі, а він поставив на стіл пляшку чужинського вина.
— Говори ж, Богдане, говори,— попросила од печі.
— Що ж тобі говорити?
— Усе-усе.
— І навіть те, як зустрів тебе колись у сніговицю?
Ярина спаленіла:
— І навіть це,— і тепер вона, здається, вдихала його слова, і жахалася їх, і розквітала від них.
Після вечері Яринина мати пішла з Васильком спати в другу кімнату, а він вперше залишився на самоті з Яриною. Він так довго чекав цієї години, що тепер не повірив у неї і не знав, що сказати. Рука мимоволі потягнулася до вина.
— Ти вип’єш, Ярино, зі мною?
— Аби не війна, не випила б, а зараз вип’ю за життя твоє.
— Спасибі, Яринко. Коли ти будеш думати про мене, я не загину.
— Тоді я щодня буду думати про тебе і на вечірніх і на ранніх зорях, як думаю про свого Данила.
— Мені дуже треба, щоб ти думала про мене.
Вона журно з-під вій глянула на нього.
— Богдане, а ніби в тебе нема кому думати про тебе?
— Нема.
Вона невесело здивувалась:
— Як же воно вийшло в тебе?
— Не треба про це говорити.
— Чому? Розкажи, Богдане. Я хочу слухати тебе,— щось таке обізвалося у її голосі, що він вирішив не таїтися. Може, так і краще, бо хто зна, чи побачаться ще вони? А не зрозуміє його, так і буде.
— Як же тобі починати? Як бувальщину чи як казку?
— Почни як казку, бо люди вже загубили її, і від цього тяжче їм.
— То слухай. В одному царстві, в одному государстві скинули люди царя, стали жити без нього, і тоді навіть у селі почали вчитися мужицькі діти. Не в шовках, а в полотні й личаках почали вони добувати науку...
Ярина вибачливо посміхнулась:
— Богданчику, а тепер скажи про себе без казки. Скажи, чому нема кому думати про тебе?
— Невже нетерпеливиться?
— Авжеж. Ти й досі не знаєш, що я цікава, мов сваха,— поглузувала сама з себе.— Говори.
Богдан зітхнув.
— Так от, Яринко, зустрілася і в моєму житті дівчина. Не дівчина — зоря. І її краса приголомшила, прибила мене. І я мовчки почав зносити свої жалі, бо знав — нерівня їй. Але якось узимку прочув, що її силоміць віддають за нелюба, і кинувся до неї. Та вона пішла, як учорашня вода, яку вже не здоженеш. От і досі піхто не може мені затьмарити її очі, її брови, її ямки.
І несподівано з очей Ярини бризнули сльози, не витираючи їх, вона прихилилась до нього:
— Богданчику, невже ти мене любив?
— Тебе, Ярино. Тільки тебе єдину.
Вона застогнала:
— Чого ж ти не сказав тоді, коли треба було сказати?
Богдан поблід, в його душу одразу кількома потоками ввірвалися біль і розпач. Страшний здогад обпік його, мов громовиця. Але цього не могло бути. Це вона хоче втішити його. Не чуючи свого голосу, він тихо заговорив:
— Я побоявся тебе, побоявся твоєї вроди, бо що я супроти неї?
Ярина знову застогнала:
— Як ти, Богдане, занапастив мій вік. Я ж так чекала твого слова, я так чекала тебе, що в цьому чеканні й каменіти почала.— Вона добивала його своїми словами, і він зараз зненавидів себе.
— Невже це правда? Невже це правда?
Ярина самою журбою поглянула на нього.
— Ти ще й питаєш? А я думала, що не потрібна тобі... Виходить, не судьба.
Який же він дурень! Який же він непоправний дурень. І сам не зазнав щастя, і її надломив. Четвертувати мало тебе. Богдан пригорнув Ярину, почав цілувати коси, очі, уста. Вона не боронилась. Але й не відповіла ні на один поцілунок. І він знав чому: між ними стояв не тільки час, а й інша людина. В обнімку вони просиділи до самого ранку, і нажурились, і наговорились про все. А ранок розплів їхні руки і покликав його у дорогу.
— Я ніколи не забуду тебе, Ярино,— поцілував її в уста уже на ганку, де жив і вивів дітей соловейко.
І вона вперше відповіла йому на поцілунок і сказала, як заклинання:
— Я буду думати про тебе і на ранніх і на вечірніх зорях,— на її материнському обличчі, в її вечорових очах стояли сльози прощання і сльози втраченого, що пішло, як учорашня вода. Здоганяй — не здоженеш. І все одно при всьому своєму нещасті він не був випадковим подорожнім: його любили, він любив. А більшого щастя поки що нема на землі.
XII
Заходив серпень — місяць снопів, місяць селянських надій. Так було завше, тільки не тепер. Страшні жнива пройшли по землі, і лежать снопами на ній сини землі.
Даремно з-за типів їх виглядають золоточубі діти і соняшники, даремно жінки прикладають долоні до очей, даремно матері простягають до образів скорб молитов і рук. Чим тільки закінчаться ці страшні побоїща, і хто з них винесе хоча б тіло без душі? Бо випалять її і вогонь, і свинець, і жорстокість, і очниці смерті. Та мало ще вогню, свинцю, убивств і Гітлеру, і тим, хто під його грудою збирається правити Україною.
Мирон Снігурський знову потягнувся до газети з виступом новоявленого голови національних зборів Ярослава Стецька, якого тепер благословив сам святоюрський господар — митрополит Шептицький.
"Ми не потребуємо лише побожних, смирних прапорів, ми потребуємо прапорів боротьби, прапорів наступаючих когорт. Нагорна проповідь — це революція бога, писана вогнем..."
"Ох, Стецьку, Стецьку, чи треба турбувати бога, коли зв’язався з дияволом?.. Маєш ти всього дві когорти — "Нахтігаль" і "Ролланд"*, а говориш, як Наполеон",— він жбурнув газету на заднє сидіння, втупив очі в скло, за яким спадало в долинки, у виярки й вибігало на пагорби його рідне Поділля. Три страшних шляхи воно мало в минулому — хвиський, або кучменський, чорний і волоський. По цих шляхах ішли на Поділля татарські, турецькі і ногайські орди. А тепер з катеринівського шляху пішли інші орди. Фашисти можуть подякувати цариці-німкені за цей липовий шлях, що й досі пахне підсохлим цвітом. Наближалося село, село його любові, його печалі. І тут над незжатими полями кружляло гайвороння. Стільки ж наплодилось його на солдатському тілі! Знову диким полем стає Україна. Диким полем, руїною...