Я прислухаюсь.
Що скаже великий брат своєму великому братові?
Що він сказав?
Панас щиро обняв Миколу, притис до своїх грудей і сказав:
— Миколо! Держи хвоста бубликом!
І все!
ІІ
Л. В. Собінов був у Харкові на гастролях. Співав Ленського по-українському.
Я зайшов до нього за куліси привітати його... Він мені сказав:
— Мне по-украински гораздо легче петь, чем по-русски! И по-итальянски труднее!
Це було, мабуть, в 1915 — 1916 році... Він уже був старенький, але співав — як бог! Подарував він мені тоді ноти арії Ленського з написом і (здається, не запевняю!) написав присвяту по-українському.
Все пропало! Все війна клята знищила!
III
Був колись (1926 р.) на гастролях у Харкові грузинський театр Коте Марджанішвілі.
Чудесний театр.
І був у тому театрі замічательний артист Чхеїдзе.
Харків'яни дуже полюбили театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього.
Щодня, після вистави, вечеряли з артистами в "Красній"...
Не пам'ятаю, в якій п'єсі Чхеїдзе по ходу п'єси говорить шепотом...
Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом.
Вечерявши, я запитав Марджанішвілі:
— Як ви так могли зробити, що шепіт — грім?
Поруч сидить Чхеїдзе... Красавець мужчина і лагідний, скромний, тихий...
Що сказав Марджанішвілі?
— Пускай не сделает! Убью! І поцілував Чхеїдзе...
IV
Це, мабуть, 1908 — 1909 рік.
Театр Соловцова...
Була така актриса Янова...
Ми були хлопчаками, завжди голодними, але театр ми любили до безтями (чи є таке слово?).
І от, пам'ятаю, бенефіс Янової...
Все було спродано, все було загнано, щоб купити букета квітів для Янової...
Купили.
І мені (який же я був з того гордий!) доручили того букета піднести...
Ніколи не забуду...
Отой "привратник" провів мене до убиральні:
— Здесь вас какой-то мальчик спрашивает!
— Войдите!
І я не ввійшов, а буквально впав в убиральню і ткнув того букета...
В убиральні було багацько "панів", пам'ятаю, дуже гостро пахло...
Вона, оте саме божество, навіть не обернулася до мене...
А хлопці ж чекають:
— Ну як?
Я не знаю, що я сказав на оте "Ну як?", — мені було так боляче, так мене пекло, що на найкращі мої (наші) почуття — навіть не обернулися!
V
От тепер гастролюють у Києві заньківчани. Хороший театр.
А я, грішний, не хвастаюсь, — я колись на зорі його роботи, ще з Корольчуком, за столом у "Краснім ресторані" в Харкові, бідкалися, що зробити, як зробити, щоб театр не вмер, не загинув...
Я не знаю, що саме, але щось було зроблено (чи я зробив, чи хтось ізробив), що театр залишився, виріс і прославив нашу культуру.
І зробив це Б. В. Романицький.
І В. С. Яременко!
І тільки роботою, і тільки трудом, і тільки чесністю!
Скільки ж треба було сили, снаги, любові до театру (а значить, і до народу!), щоб винести це все на своїх плечах, на своїй голові!
А голова (скажемо це щиро) — клалася!
По-настоящому — клалася!
І от дивлюся я на них, на Романицького, на Яременка, — такі ж чисті, такі ж свіжі, такі ж мудрі, як і колись були, за нашої молодості!
І згадую чесний, прямий, трудний і чудесний шлях театру ім. М. К. Заньковецької!
От уже не заплямували імені Марії Костянтинівни.
От уже достойні достойної!
І як радісно тепер, сивою головою киваючи, згадати про прекрасний шлях театру, про його великий труд, і основне (я це підкреслюю!) — про його чесність!
Слава Вам, мої друзі! Слава Вам, мої поплічники!
І який я щасливий, який я гордий, що мав щастя бути з Вами, бачити Вас, працювати з Вами!
Спасибі Вам за роботу, за щастя, за радість!
1 липня, 52. Мене вважали, а може; й досі хтось уважає, за націоналіста.
Чому?
Не розумію!
Ну, чому я повинен не любити руський народ?
Чому?
Царя не любив, царату не любив, — ненавидів, — це правда!
Але... народу?!
Я мало в своєму житті зробив для народу. Це правда!
Але зрозумійте одне: тридцять два роки пішло в мене на те, щоб бути грамотною людиною.
Коли ж було робити?
Я не виправдуюсь, — я говорю те, що було.
Чому б (ще раз говорю) я не любив руського народу?
Хіба не давав мені насолоди геній Пушкіна, Гоголя, Л. М. Толстого?
Хіба я не розумію, що без допомоги руського народу я був би батраком у польського або німецького пана?
А може б, де-небудь конав на турецькім (я забув, як вони звуться) човні? Каторжнім?
2 серпня, 52. Помер Михайло Харлампович Пилипенко, заслужений артист УРСР...
Це — офіціально.
Для нас, для моєї родини, — це Миша Пилипенко замічательний артист, чесний, скромний, хороший, лагідний Пилипенко, що приніс себе в театр, свою до театру любов, душу й серце.
Селянин, — в кращому розумінні цього слова, — він прийшов у наше мистецтво сам, як стій, як він є...
І яскравий йому бог дав талант! Отакий, як народ, — як сонце, як вітер, як тіні від верб, як шарудіння очерету від вітру...
І з сонця, і з вітру, і з очерету завжди витикалося усміхнене обличчя Михайла Пилипенка...
І завжди ми сміялися, і завжди ми радувалися...
І, може, іноді стискувалося наше серце, що талант Пилипенків, яскравий і самобутній, ніби іноді застигав тупцювався на місці...
Але не він в цьому винний.
Скромний, лагідний, сумирний і тихий, він робив те, що від нього вимагалося.
А вимоги були половинчасті, а використати його, як на те він мав усі дані, не спромоглися...
А якого було у Миші Пилипенка сміху — здорового, веселого, забористого і задеричастого...
Вічна йому пам'ять.
Мене особисто опечалила смерть Миші (а він для мене — Миша!) через те, що своїм талантом він дуже був споріднений з моїми роботами, з моїми спробами звеселити людину...
Він багацько читав те, що я понаписував...
Спасибі йому за це!
М. X. Пилипенко — багата була натура, творча була натура, невсипуща й невгомонна!
Приклади?
Якось прийшов він до мене, подивився і сказав-"Добре!"
За кілька день, бачу, перед моїм балконом посаджено три дерева: два каштани й явір...
М. X. Пилипенко, виявляється, рано-вранці прийшов, сам викопав три ями і сам посадив три дерева. Причім він сам, на своїх плечах приніс ті дерева й посадив...
І досі ті дерева ростуть.
Щоправда, міськрада випрохала в мене один каштан (чудесний каштан!) і пересадила його кудись (для ансамблю), а натомість посадила мені "дорослу" липу..
І тепер перед моїм балконом ростуть три дерева, що їх посадив Михайло Харлампович Пилипенко.