Як вам подобається цей революційніший уривок із автобіографії Валер’яна Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в нім таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шкода тільки, що автор цього веселого фрагменту, відрекомендувавши себе в "L’Нumаnіté" (звичайно, через перекладача) "гарячим (чи то палким) воїном, який брав активну участь у революційних битвах Октября" (дослівно так було надруковано: "Міlitant аrdеnt, il (цебто Поліщук) рrend une раrt асtіvе аux batailles révolutionnaires d’octobre", не догадався під рубрикою "в чому проявлено вашу активність" додати:
— Був главкомом на складі "Сельдяного Буяна", де командував проти контрреволюційної "їжі, риби та м’яса", за що й одержав "поверхурочного" ордена… чи то пак ордера "за 90 з лишкою годин".
Але з того "сельдяного" часу багато води втекло. Наш главком (ми в свій час, через свою малописьменність і зовсім не з "яхидства", називали їх каптьорами), — наш главком став динамічним верлібристом. І от якого він вірша "ушкварив" на день восьмої річниці Жовтня:
— "Я не знаю, якого б прокляття кинути вам, остеклілі пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті. […] Усі неможливі муки наше сумління готово відверто на вас кинути в розпалі бою. […] Ми презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рота".
Підкреслення наше… Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься "в розпалі бою" на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так би мовити, авансом кричить: "Та де там, — коли, пече", дайош мені "фундаторів кабали вікової" — і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене, а то — побий мене Бог — вирвусь… Ви киваєте на "неп"? Тєто єрунда? Хіба ви способні почувати щось? Ну кажіть, способні?. Ага! А я от чую, як "колони революційного війська" повз "Петроградского Особого Присутствия по продовольствию" не йдуть, а прямо тобі рєжуть!. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину "Анкету" підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продовольствія… Я зараз!. Зараз… (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена… чи то пак про "поверхурочного ордера")… Я зараз! Мене трясьот у лихоманці… і… і… вже потекла слина… Ах, "сельдяной буян"! Ну коли ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський… чи то пак зеро-хвильовський… "крупник з тріскою"!
Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній "оплічник", "теперішній кращий приятель С. Пилипенка" (див. в славетну автобіографію, а також у туманну історію "видавництва автора"). Такі "твори" "випущаєть" "тєтой" симпатичний мальчонка.
Але робили ми цей ліричний вступ тільки для того, щоб наші читачі не сумнівались:
— "Гомер революції" і сьогодні не покинув слинити і плюватись. Отже, коли ми назвемо його слинявим каптьором (ти не ображайся, Валер’яне, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому"), то не вбачайте, будь ласка, в такій фамільярності вульгаризму й бажання нашого зробити неприємність своєму "оплічникові". Особливо просимо не звертати уваги на те, що наша характеристика цього милого, хоч і малописьменного (про малописьменність буде далі) "гомера" зійдеться з відповідною характеристикою якогось жовто-блакитного емігранта. Справа тут, бачите, занадто простенька: Поліщукова слина однаково неприємна для всіх. Це просто фізіологічне почуття.
I
Отже, в боротьбу двох сил улетів динамічний верлібрист, автор скандальної автобіографії ("фе") і не менш нудної губанівської "Європи на вулкані", "ахтанабіль" сучасності, як сам він себе рекомендує.
Словом, В. Поліщук випустив ще одну брошуру й чекає на неї рецензії.
Отже, авансом: брошура як брошура! Розділи два й будуть мати поспіх… Особливо серед дурачків, оскільки цей поспіх зветься succès du scandale9. Але коли ми об’єктивно підійдемо до неї, то побачимо: новий "твір" машинізованого верлібриста страшенно нагадує його передостанній. Ми говоримо про той передостанній, де Поліщук на протязі двох друк. аркушів їсть "революційні" баклажани й не менш "червону" "юшку, де плавало кілька галушок". Словом, справа йде про той твір, що від нього відвернулись буквально всі, хто поважає себе: мабуть, багато в ньому цього самого "фе"!
Очевидно, треба було б замовчати й нову "циркуляцію культурної крові". Але — досить! "Ахтанабілеві" сучасності вже слід показати його справжній гараж. Бо і справді: доки він буде використовувати наївняків із "науково-дослідної кафедри історії української культури в Харкові" та якимись путями пролазити навіть… в комуністичний університет? Нам тим легше зробити це, що слинявий каптьор (ти не ображайся, Валер’яне, "ми тебе не хочемо підозрівати в цьому") зачепив своєю слиною нашого шановного памфлетиста Миколу Хвильового, який, памфлетист, до речі, давно вже чекає причіпки покінчити з цією болячкою на пролетарській літературі.
Отже, по-перше, два слова про особисті випади. Зупинятись на них ми довго не будемо (це була б неповага до самого себе). Але, приймаючи на увагу, що Поліщуків твір може попасти в руки якогось малописьменного читача, ми вважаємо за потрібне на момент і для розваги зупинитись і на цьому.
Так от: вимушену сміливість "сельдяного буяна" дуже тонкими нитками шито. Прошу, приклад:
Поліщук, як і його "папаша" Пилипенко, перш за все схопився за вітаїзм: мовляв, це ж страшенне неуцтво викинути з цього слова "л", хоч би і свідомо, як ви пишете.
От тобі й раз! А ти ж як думав: висока культура? Неуцтво, голубе! Неуцтво! Тому ж ми й шукаємо Зерова.
От динамічність — це нам подобається! Знаючи добре, що ми рано чи пізно, а назвемо його малописьменним "ордером", Поліщук йде в "контратаку" й заявляє:
— Це ж малокультурність вживати так багато чужоземних слів: "опоненти", "класичний афоризм", "солідарність" і т. д.
От тобі і два! А ти ж як думав: культурність?
Правда. Істинна правда.
Малокультурність дуже частенько прикривається словечками високого штибу (це ми докажемо далі, коли розберемо "твір" "ахтанабіля" сучасності), але ніколи "опоненти" чи то "класичний афоризм" не були словами подібного гатунку, коли ними глушили "крупник із тріскою". Звичайно, можна б було сказати так: