В домі не було чути ані звуку, тільки на кухні неспокійно похитувався у кріслі Герхардт. Ніде не світилося — горіла тільки маленька лампочка в її кімнаті, та під дверима кухні видно було жовтувату смужку. Дженні прикрутила й погасила свою лампу, потім тихенько про--слизнула до надвірних дверей, розчинила їх і вийшла ъ ніч.
На небі сяяв півмісяць, і повітря було наповнена невиразним диханням новонародженого життя, бо знову наближалася весна. Дженні квапливо йшла темними вулицями — дугові ліхтарі ще не були винайдені — і завмирала від страху; на яке безумство вона наважилась! Як прийме її сенатор? Що він подумає? Вона зупинилась і застигла, охоплена сумнівами; потім згадала Басса, який замкнутий був на ніч у тюремній камері, і знову поспішила.
Готель "Колумбус-Хауз" побудований був так, що жінка легко могла пройти через окремий хід для дам до <5удь-якого поверху і'в будь-яку годину ночі. Не можна •сказати, щоб у цьому готелі не існували внутрішні правила, але, як і в багатьох інших готелях у той час, нагляд за виконанням правил не завжди був досить суворий. Хто хотів, міг увійти, через чорний хід потрапити до вестибюля, і тут його помітив би клерк. Крім цього, ніхто особливо не стежив за тим, хто входить чи виходить.
Коли Дженні підійшла до готелю, навкруги було темно, горіло тільки кволе світло в під'їзді. До номера сенатора треба було пройти кілька кроків по коридору другого поверху. Дженні побігла вгору; вона була бліда від хвилювання, але більше ніщо не виказувало бурі, що буяла в її душі. Підійшовши до знайомих дверей, вона зупинилась: вона і боялася, що не застане Брендера" й тремтіла від думки, що він може бути тут. У скляному віконечку над дверима видно було світло, і, зібравши всю свою мужність, Дженні постукала. За дверима почувся кашель і рух.
Здивуванню Брендера, коли він відчинив двері, не було меж.
— Та це Дженні!— вигукнув він.— От чудесно! А я думав про вас. Заходьте, заходьте...
Він палко обійняв її.
— Я збирався відвідати вас. Я весь час думав, як би мені полагодити справу. І ось ви прийшли. Але що трапилось?
Він відступив на крок і подивився на засмучене обличчя Дженні. У її красі йому ввижалася свіжість тільки що зрізаних лілей, ще вологих від роси.
Безкінечна ніжність хвилею прилила до його серця
— У мене до вас прохання,— з зусиллям вимовила вона нарешті.— Мій "брат у в'язниці. Нам треба внести за нього десять доларів, і я не знала, куди ще піти.
— Бідна моя дівчинко! — сказав він, гріючи її за" кляклі руки.— Куди ж вам ще йти? Адже я говорив вам> щоб ви завжди звертались до мене! Хіба ви не знаєте" Дженні, що я все зроблю для вас?
— Знаю,— задихнувшись, ледве вимовила вона.
— Так от, ні про що більше не турбуйтесь. Але коли ж доля перестане, нарешті, завдавати вам ударів, бідолашна моя? Як ваш брат потрапив до в'язниці?
— його спіймали, коли він скидав вугілля з платформи,— відповіла Дженні.
— А! — відгукнувся Брендер з щирим співчуттям. Цього юнака заарештували й засудили до штрафу за
те, на що по суті штовхнуло його саме життя. І ця дівчина прийшла до нього вночі благати про десять доларів, які були їй так потрібні; і для неї це величезна сума, для нього — ніщо.
— За брата не уболівайте. Я все полагоджу,—швидко" сказав він.— Через півгодини він буде вільний. Посидьте-тут і спочивайте, поки я не повернусь.
Він показав їй на крісло біля великої лампи й швидка вийшов з кімнати.
Брендер знав шерифа, який відав окружною в'язницею. Знав він і суддю, що наклав на Себастяна штраф. Потрібні були якісь п'ять хвилин, щоб написати судді" прохання про відміну кари, яка б могла зіпсувати юнакові майбутнє, і відіслати записку з посильним до нього, на квартиру. Ще десять хвилин потрібні були для того*, щоб самому піти до в'язниці й умовити свого друга шерифа зараз же випустити Себастяна.
— Ось гроші,— сказав Брендер.— Якщо штраф буде-скасований, ви повернете їх мені. А тепер відпустіть його.
Шериф охоче погодився. Він зразу ж пішов униз" щоб самому простежити, як виконаний його наказ, і здивований Басе опинився на волі. Його не удостоїли навіть, ніякими поясненнями.
— Все гаразд,— сказав тюремник.— Ти вільний. Біжи додому й гляди, не попадайся більше на такій справі.
Розгублений Басе пішов додому, а колишній сенатор* повернувся до себе в готель, намагаючись вирішити, як. бути далі. Становище складне. Очевидно, Дженні звернулася до нього без відома батька. Це була її остання на"-дія. І тепер вона жде у нього в номері.
У житті кожної людини бувають критичні хвилини, коли вона хитається між суворим додержанням обов'язку-й справедливості і спокусою щастя, якого, здається, можна б досягнути,— треба лише діяти не так, як належить. І межа між тим, що належить робити й чого, робити не можна, далеко не завжди виразна. Брендер розумів, що навіть одружитися з Дженні буде нелегка через безглузду впертість її батька. Ще одна перешкода— громадська думка. Припустимо, він одружиться із-. Дженні — що скажуть люди? Вона — багато обдарована натура, здатна гостро відчувати, це він знав. У ній є щось поетичне, якась душевна тонкість, неприступна розумінню юрби. Він і сам не зовсім розумів, що це таке, але вгадував у дівчині багатий внутрішній світ,— а це> захопило б будь-кого на місці Брендера, хоч розум
Дженні був ще нерозвинений і їй невистачало життєвого досвіду. "Незвичайна дівчина", думав Брендер, знову уявляючи її перед собою.
Обмірковуючи, що робити далі, він повернувся до себе. Увійшовши до кімнати, він знову був вражений красою дівчини і її непереборною привабливістю. У сяйві лампи, що була затінена абажуром, вона здавалася йому якимсь невідомим світові чудом.
— Ну от,— сказав він, намагаючись здаватися спокійним.— Я поклопотався про вашого брата. Він вільний.
Дженні встала.
Вона ахнула, сплеснувши руками, потім ступила дС Брендера.
Очі в неї наповнилися сльозами подяки. Він побачив ці сльози і підійшов до неї зовсім близько.
— Ради бога, не плачте, Дженні,— сказав він.— Ви ангел! Ви втілення доброти! Подумати тільки, ви принесли стільки жертв і ось тепер плачете!
Він пригорнув її до себе, і тут притаманна обережність зрадила його. Він почував одно: збувається те, про що він так мріяв. От нарешті, після стількох невдач, доля дарує йому те, чого він найбільше жадав,—кохання, кохану жінку. Він обняв її і цілував знову й знову.