О-пів до шостої він повернувся до Брейсбріджів, щоб подивитися, ічи не пішла Дженні. О шостій йому пощастило непомітно сказати їй:
— Я проведу тебе додому. Почекай мене на нашому розі, гаразд?
— Так,— відповіла вона, відчуваючи, що не може не послухатись.
Потім вона сказала собі, що повинна поговорити з ним, твердо заявити про своє рішення не зустрічатися з ним більше,— то чому б не скористатися з цієї нагоди для розмови.
О-пів до сьомої він під якимсь приводом вийшов з дому — згадав, що в нього ділове побачення,— і на початку восьмої ждав Дженні в закритому екіпажі біля умовленого місця. Він був спокійний, цілком переконаний, що матиме успіх, але під зовнішньою певністю й урівноваженістю приховувалось незвичайне збудження, ніби він вдихував якийсь чудесний аромат, ніжний, солодкий та чарівний.
На початку дев'ятої він побачив Дженні. Блідого світла газового ліхтаря було досить для того, щоб Кейн міг пізнати її. Хвиля ніжності здійнялася в ньому — така чарівна була дівчина. Коли вона наблизилась, він вийшов з екіпажа й зупинився перед нею.
— Ходімо,— сказав він.— Сідай у карету. Я відвезу тебе додому.
по
— Ні,— відповіла вона,— я не можу.
— Ходім. Я відвезу тебе. Так нам буде зручніше поговорити.
І знову — це відчуття його влади, сили, якій не можна було протистояти. Вона підкорилася, відчуваючи, що не повинна була цього робити! Кейн крикнув кучеру:
— Поки що вези, куди хочеш!
Дженні сіла поруч нього, і він одразу сказав:
— От що, Дженні, ти мені потрібна. Розкажи мені про себе.
— Мені треба поговорити з вами,— відповіла вона, намагаючись триматись так, як надумала.
— Про що? — запита-в він, намагаючись у пітьмі розглядіти вираз її обличчя.
— Так далі не можна,— схвильовано пробурмотіла вона.— Я так не можу. Ви нічого не знаєте. Мені не слід, було робити так, як уранці. Я більше не повинна з вами зустрічатися. Справді, не повинна.
— Те, що ти зробила ©ранці, зробила не ти,— дотепно промовив він, підхопивши її слова.— Це зробив, я. А відносно того, що ти не хочеш зі мною зустрічатися... то я хочу зустрічатися з тобою.— Він взяв її за руку.— Ти мене ще не знаєш, але я люблю тебе. Я від тебе просто божеволію. Ти створена для мене. Тепер слухай. Ти повинна бути моєю. Підеш до мене?
— Ні, ні, ні! — болісно вигукнула вона.— Я не можу, містер Кейн. Будь ласка, вислухайте мене. Це неможливо. Ви не знаєте. Ах, ви не знаєте. Я не можу зробити, як ви хочете. Я не хочу. І не могла б, коли б навіть захотіла. Ви не знаєте, в чому річ. Але я не хочу робити, погано. Я не повинна. Не можу. Не хочу. Ні, ні, ні! Пустіть мене додому!
Він вислухав це відчайдушне благання не без співчуття, йому стало навіть трохи шкода Дженні.
— Чому не можеш, що це означає? — спитав він з. цікавістю.
— Я не можу вам сказати,— відповіла вона.— Будь ласка, не питайте. Вам не треба цього знати. Але я не повинна більше зустрічатися з вами. Це ні до чого доброго не доведе.
— Адже я тобі подобаюсь.
— Так, так. Я нічого не можу з цим поробити. Але-ви повинні залишити мене. Будь ласка!
З поважністю судді Лестер у думках ще раз зважив •свою пропозицію. Він знав, що подобається цій дівчині,— власне, вона кохає його, хоч яке коротке їхнє знайомство. І його вабить до неї — може бути, не так уже непереборно, але все ж з незвичайною силою. Що заважає поступитися, тим більше, якщо їй цього хочеться? В ньому заговорила цікавість.
— Ось що, Дженні,— сказав він,— я вислухав тебе. Я не розумію, чому ти кажеш "не можу", якщо ти хочеш піти до мене. Ти кажеш, що я тобі подобаюсь. Чому ж ти упираєшся? Ти — якраз те, що мені треба. Ми б чудово порозумілися. У тебе вдача, про яку я міг би тільки мріяти. Я хотів би, щоб ти була зі мною. Чому ти говориш, що не можеш?
— Я не можу,— повторила вона.— Не можу. Не хочу. Не повинна. Ах, будь ласка, не запитуйте мене більше. Ви не знаєте. Я не можу вам пояснити.
Вона думала про свою дитину.
В Лестера Кейна було дуже розвинене почуття справедливості і вміння будь-яку гру провадити чесно. Він найперше намагався бути порядною людиною у своїх стосунках з іншими людьми. Він і тепер хотів бути ніжним і уважним, але головне — він повинен заволодіти нею! І він знову у думках зважив всі "за" і "проти".
— Послухай,— сказав він, нарешті, все ще тримаючи Дженні за руку.— Я не примушую тебе вирішувати негайно. Я хочу, щоб ти все обміркувала. Але ти створена для мене. Я тобі не байдужий. Ти сама визнала це сьогодні вранці. І я знаю, що це так. Чому ж ти така уперта? Ти мені подобаєшся, і я можу багато для тебе зробити. Чому б нам поки що не стати друзями? А про інше поговоримо пізніше.
— Але я не повинна робити погано,— твердила вона.— Я не хочу. Будь ласка, залишіть мене. Я не можу зробити, як ви хочете.
— От що,— провадив він,— ти говориш не те, що думаєш. Навіщо ж ти казала, що я тобі подобаюсь? Хіба ти встигла змінити свою думку? Подивись на мене. (Дженні опустила очі). Подивись на мене! Хіба ти передумала?
— Ой, ні, ні! — сказала вона, дійшовши до сліз, скоряючись чомусь, що було дужче від неї.
— Тоді чому ж ти така вперта? Я люблю тебе,
чуєш — божеволію від думки про тебе. Ось чому я цього разу приїхав. Я хотів бачити тебе!
— Справді? — здивовано перепитала Дженні.
— Так. Я приїхав би ще й ще раз, коли б це було треба. Кажу ж тобі, я люблю тебе до божевілля. Ти повинна бути моєю. Обіцяй, що ти поїдеш зі мною.
— Ні, ні, ні,— твердила вона.— Я не можу. Я повинна працювати. Я хочу працювати. Я не хочу робити погано. Будь ласка, не просіть. Будь ласка, не треба. Ви повинні відпустити мене. Справді ж! Я не можу зробити по-вашому.
— Скажи, Дженні,— запитав він раптом,— що робить твій батько?
— Він склодув.
— Тут, у Клівленді?
— Ні, він працює у Йангстауні.
— А твоя мати жива?
— Так, сер.
— Ти живеш з нею?
— Так, сер.
Він посміхнувся.
— Не говори мені "сер", дитинко,— грубувато сказав він,— і не називай мене "містером" Кейном. Я для тебе більше не містер. Ти — моя, чуєш, дівчинко?
І він притягнув її до себе.
— Будь ласка, не треба, містер Кейн,— благала вона.— О, будь ласка, не треба! Я не можу! Не можу! Залиште мене.
Але він міцно поцілував її в губи.