Так, навіть Герхардт був задоволений.
Розділ XXVI
Нема чого описувати підряд всі події цих трьох років, — описувати, як родина поступово перейшла від крайньої нужди до порівняно тривалого достатку, заснованого, зрозуміло, на явному добробуті Дженні і на великодушності її далекого чоловіка. Час від часу з'являвся сам Лестер — поважний ділок, що наїздом бував у Клівленді; зрідка він зупинявся у Герхардтів, де його з Дженні завжди чекали дві найкращі кімнати на другому поверсі. Інколи він викликав її телеграмою, і вона терміново виїжджала до Чікаго, Сент-Луїса чи Нью-Йорка. Найбільше Лестер любив наймати кімнату на одному з модних курортів в Хот-Спрінгс, Маунт-Клеменс чи Са-ратозі й дозволити собі розкіш провести тиждень-другий з Дженні, як чоловік з дружиною. Траплялось і так, що він заїздив до Клівленда всього на день, щоб побачитися з нею. Він завжди розумів, що перекладає на плечі Дженні весь тягар досить скрутного становища, але не уявляв собі, як це зараз можна виправити. Та й чи треба виправляти? їм і так непогано вкупі.
У родині Герхардтів склалося дуже своєрідне ставлення до того, що відбувалось. Спочатку, незважаючи ні на що, становище здавалося досить природним. Дженні сказала, що вона вийшла заміж. її шлюбного свідоцтва ніхто не бачив, але так вона сказала, і вона справді трималася зовсім як заміжня дама. А все ж вона ніколи не їздила до Цінціннаті, де жила родина Лестера, і ніхто з його рідні ніколи не бував у неї. Та й сам він поводився дивно, хоч його щедрість спочатку й засліпила Герхард-тів. Навіть і подоби не було, що він одружений чоловік. Він бував такий неуважний. Траплялись тижні, коли Дженні, як це було видно, одержувала від нього тільки коротенькі записки. Бувало, що вона виїжджала до нього лише на кілька днів. Нарешті, траплялося, що вона відлучалась надовго— і це був єдиний переконливий доказ міцних стосунків, та й то, мабуть, дивний.
Бассу вже минуло двадцять п'ять років, він мав певний діловий нюх і нестримне бажання висунутись, і в нього виникали деякі підозри. Він непогано тямив у житті й відчував, що тут не все гаразд. Дев'ятнадцятилітньому Джррджу пощастило зайняти деяке становище на фабриці шпалерів, він мріяв зробити кар'єру в цій галузі, і його також непокоїла сестра. Він мав підозру, що в неї не все йде так, як належить. Сімнадцятирічна Марта, Уільям і Вероніка ще вчилися в школі. їм дали можливість учитися, скільки вони захочуть; але й вони відчували невиразну тривогу. Вони знали історію з дитиною Дженні. Сусіди, як видно, зробили свої висновки. З Герхардтами ніхто не знався. Навіть Герхардт-батько нарешті почав догадуватись, що справа неладна, але ж він сам припустив це, і тепер, мабуть, пізно було протестувати. Інколи йому хотілося розпитати Дженні, примусити її виправити справу, якщо це можливо, але ж найгірше вже сталося. Тепер усе залежало від Лестера. Герхардт це розумів.
У стосунках Дженні з ріднею поступово назрівав рішучий злам, але в них раптово втрутилося саме життя. Здоров'я м-с Герхардт похитнулося. Жінка огрядна, ще так недавно рухлива й діяльна, вона в останні роки відчула втрату сил і стала важка на підйом; до того ж її від природи неспокійний розум пригнічували безліч знегод і тяжких тривог, і от тепер це призвело до повільного, але очевидного угасання. Вона пересувалася мляво, швидко стомлювалась від тієї нескладної роботи, яка ще припадала на її долю, і нарешті поскаржилася Дженні, що їй стало дуже важко підніматися сходами.
— Я щось нездужаю,— сказала вона.— Коли б ще не захворіти.
Дженні вчинила тривогу й запропонувала повезти матір на ближчий курорт, але м-с Герхардт відмовилася.
— Навряд чи мені це допоможе,— сказала вона. Вона сиділа в садку чи їздила з дочкою на прогулянку, але сумні картини осені пригнічували її.
— Не люблю я хворіти восени,— говорила вона.— Дивлюсь, як опадає листя, і все мені здається, що я ніколи не одужаю.
— Ну що ти говориш, мамусю! — відповідала Дженні, приховуючи переляк.
Кожен дім передусім тримається на матері — але розуміють це тільки тоді, коли вже близький кінець. Басе, що збирався одружитись і піти з родини, на деякий час відмовився від цієї думки. Сам Герхардт, приголомшений і вкрай пригнічений, блукав по будинку, як людина, що з жахом чекає неминучої катастрофи. Дженні ніколи не доводилось так близько стикатись із смертю, і вона не розуміла, що може втратити матір; їй здавалося, що вона якось може її врятувати. Намагаючись піти наперекір тому, що було очевидним, вона вартувала біля ліжка матері — втілене терпіння, турбота й увага.
Кінець настав уранці, після цілого місяця хвороби; кілька днів м-с Герхардт була без пам'яті; в будинку запанувала глибока тиша, всі ходили навшпиньки. В останні хвилини свідомість м-с Герхардт прояснилася, і вона померла, не зводячи очей з обличчя Дженні. Охоплена тугою й жахом, Дженні дивилася їй у вічі.
— Мамусю, мамо! — закричала вона.— Ні, ні! Герхардт прибіг знадвору і впав на коліна біля ліжка,
у відчаї ламаючи висхлі руки.
— Чому я не помер раніше! — твердив він.— Чому я не помер раніше!
Смерть матері прискорила розпад родини. У Басса давно вже була в місті наречена, і він збирався негайно одружитися. Марті, яка стала дивитись на життя більш тверезо й практично, також не терпілося піти з родини, їй здавалося, що якесь прокляття лежить на їхньому домі й на ній самій, доки вона тут лишається. Вона збиралася стати вчителькою і сподівалася, що робота в школі дозволить їй існувати самостійно. Один тільки старий Герхардт не знав, що йому робити. Він знову працював нічним сторожем. Якось Дженні застала його в кухні в сльозах, і в ту ж хвилину розплакалася сама.
— Не треба, тату,— умовляла вона.— Все не таке вже й погане. Ти ж знаєш, доки в мене є хоч якісь гроші, ти не залишишся без притулку. Ти можеш поїхати зі мною.
— Ні, ні,— заперечив батько. Він справді не хотів їхати з нею.— Не в цьому справа. Все моє життя пішло прахом.
Деякий час Басе, Джордж і Марта ще пожили вдома, але, зрештою, один за одним роз'їхалися, і в будинку залишилися тільки Дженні, батько, Вероніка, Уільям і наймолодша — Веста, дочка Дженні. Лестер, звичайно, нічого не знав про походження Вести і, що цікаво, навіть жодного разу не бачив дівчинки. У тих випадках, коли він — найбільше днів на два чи три — вшановував своєю присутністю дім Герхардтів, м-с Герхардт всіляко дбала про те, щоб Веста не потрапила йому на очі. Дитяча кімната була аж під самим дахом, і сховати дитину було не так важко. Лестер майже весь час залишався в себе, навіть обід йому подавали в кімнату, що була для нього разом і вітальнею. Він був аж ніяк не цікавий і не намагався зустрічатись з іншими членами родини. Він завжди люб'язно вітався з ними й перекидався декількома випадковими реченнями, але не більше. Всі розуміли, що маляті не слід потрапляти йому на очі, і успішно її ховали.