Коли здалеку долітало неголосне, ніжне воркування лісових горлиць — цих духів літа,— вона схиляла голову й прислухалась, сповнені ніжності звуки, мов срібні краплини, западали їй просто в серце.
Коли сонце припікало дужче і ажурні тіні й золоті візерунки лягали на траву, Дженні не могла надивитися на них, її тягло туди, де проміння сяяло найясніше, і, немов зачарована, вона йшла все далі в священні хащі лісу.
Вона відчувала усю принадність фарб. Чудове сяйво, що розливається небом у вечірню годину, невимовно веселило й захоплювало її.
— Добре б поплисти з цими хмарками,— зовсім по-дитячому сказала вона одного разу.
Вона знайшла гойдалку, яку сама природа сплела з лози дикого винограду, і тепер гойдалася на ній з Мартою й Джорджем.
— Ой, коли б був такий човен,— сказав Джордж. Закинувши голову, Дженні дивилась на далеку хмарку — багряний острів у сріблястому морі.
— От коли б люди жили на такому острові,— сказала "вона.
Думками вона була вже там і легко пробігала повітряними стежками.
— Дивись, бджола,— об'явив Джордж, показуючи на джмеля, що пролітав мимо.
— Так,— мрійно відгукнулась Дженні,— вона поспішає до себе додому.
— А хіба у всіх є дім?—запитала Марта.
— Майже у всіх,— відповіла Дженні.
— І у птахів? — запитав Джордж.
— Так,— сказала Дженні, всім єством відчуваючи поезію цієї думки,— і у птахів є дім.
— А у бджіл? — наполягала Марта.
— Так, і у бджіл.
— І в собак? — запитав Джордж, побачивши недалеко на шляху пса, що самотньо кудись плентався.
— Ну, звичайно, — сказала Дженні. — Хіба ти не знаєш, що в собак є дім?
— А в комарів? — невгавав хлопчик, помітивши цілий комариний хоровод, що вився у прозорих сутінках.
— Так,— сказала вона, тільки наполовину повіривши в це.— Слухайте.
— Ого! — недовірливо вигукнув Джордж.— Хотів би я подивитись, які в них будинки.
— Слухайте! — наполегливо повторила Дженні й підняла руку, закликаючи мовчати.
Була та тиха година, коли вечірній дзвін, як благосло-віння, лунає над згасаючим днем. Пом'якшені відстанню звуки тихо пливли у вечірньому повітрі, і сама природа наче притихла, дослухаючись разом із Дженні. За кілька кроків від неї стрибала по траві червоногруда вільшанка. Дзижчала бджола, десь бренькав дзвіночок, підозріло потріскувало гілля — це білка кралась до горіхів. Забувши опустити руку, Дженні слухала, доки протяжний дзвін не завмер у повітрі і серце її не переповнилось. Тоді вона підвелася.
2 Теодор Драйзер
17
— Ой! — вирвалося у неї, і в запалі поетичного захоплення вона міцно стиснула руки. В очах у неї стояли сльози. Чудове море почуттів, які хвилювали її, виходила з берегів. Такою була душа Дженні.
Розділ III
Сенатор Джордж Сільвестр Брендер був людиною незвичайного складу. Спритність політичного ділка своєрідно поєднувалася в ньому з чутливістю народного представника. Уродженець південного Огайо, він там же виріс і здобув освіту, якщо не рахувати двох років, коли він вивчав право у Колумбійському університеті в Нью-Йорку.
Він знав цивільне та кримінальне право, мабуть, не гірше від кожного мешканця свого штату, але ніколи не займався ним з тою ретельністю, яка потрібна для визначних успіхів на адвокатському поприщі. Він непогано заробляв, і йому не раз випадала блискуча нагода заробити куди більше, коли б він побажав піти на угоду з совістю, але на це він не був здатний. А проте, попри всю свою чесність та непідкупність, він часом не міг устояти перед проханням якого-небудь приятеля. Лише недавно, на останніх президентських виборах, він підтримав кандидатуру людини, яка — і Брендеру це було добре відомо — аж ніяк не мала якостей, потрібних для правителя.
Так само він був винний у тому, що кілька разів надавав державні посади людям непевним, а в двох чи трьох випадках — явно несумлінним. Коли його починали діймати докори совісті, він заспокоював себе улюбленим прислів'ям: "Мало що в житті не трапляється". Інколи він подовгу сидів одинцем у своєму кріслі, заглиблений у невеселі думки,— і потім, встаючи, з винуватою посмішкою повторював ці слова. Совість його аж ніяк не мовчала, а його серце, що б там не було, чутливо відгукувалося на все.
Цей чоловік, який тричі був обраний до конгресу штату від округи, до складу якої входив Колумбус, і двічі — до сенату Сполучених Штатів, ніколи не був одружений. У юнацтві він був серйозно закоханий, і не його провина, що це не скінчилося шлюбом. Дама його серця не побажала чекати його, а він тоді мусив ще довго добиватися
становища, яке б дало йому можливість утримувати родину. ,
Високий на зріст, ставний, широкоплечий, він викликав повагу одним своїм виглядом. Він пережив утрати, зазнав ударів долі,— у ньому було щось таке, що викликало симпатію в людях з живою уявою. Його вважали добрим та люб'язним, а його колеги по сенату думали про нього, що хоч він зірок з неба не хапає, але дуже милий чоловік.
У цей час сенатор Брендер перебував у Колумбусі, бо йому треба було зміцнити свій політичний престиж, що похитнувся. На останніх виборах до конгресу його партії не пощастило. Сам він мав достатню кількість голосів і міг бути знову обраний, але для того, щоб утримати їх за собою, потрібна була чимала політична спритність. Адже є ще честолюбці, крім нього. Знайдеться з півдюжини можливих кандидатів, і кожний з них буде радий посісти його місце. Він чудово розумів, що зараз від нього потрібно. Супротивникам буде не так-то й просто подолати його, але, якщо це й трапиться, думалось йому, президент, безперечно, не відмовиться доручити йому який-небудь дипломатичний пост за кордоном.
Так, сенатора Брендера цілком можна було назвати людиною, що досягла успіхів, але попри все те він відчував, що в його житті чогось невистачає. Він ще не зробив усього, що хотів. Ось йому п'ятдесят два роки, у нього незаплямована репутація поважного, шановного й видатного діяча, але він самотній. Мимоволі він знову й знову думав про те, що поруч немає нікого, кому він був би дорогий. Власна кімната часом здавалася йому дивно порожньою, і він відчував огиду до самого себе.
"П'ятдесят років! — часто думав він.— І сам-самісінь-кий..."