Звернувши праворуч, Джеррі обминув кораловий мур і вибіг на берег. Але на гладенькій поверхні лагуни не видно було "Еренджі". Скрізь довкола валялись залишки бенкету і чутно було дим недо-горілих вогнищ та сморід паленого м’яса. Багато учасників бенкету полінувалися йти додому й спали тут-таки на піску під уранішнім сонцем — чоловіки, жінки, діти, цілі родини, — де хто впав.
Джеррі сів над самою лагуною, передніми лапами у воду, задер писок угору, проти сонця і завив з туги за Шкіпером так, як виють усі собаки, відколи вони вийшли з диких пущ до людських вогнищ.
Там і знайшов його Ламаї, пригорнув до своїх грудей, утішаючи, і відніс назад до очеретяної хатини над струмочком. Там він давав щеняті води, але Джеррі вже не міг пити; пестив його, але Джеррі не міг забути пекучої туги за Шкіпером. Урешті Ламаї розсердився на таке нерозумне щеня, у хлоп’ячому запалі наклепав його по писку з обох боків і прив’язав так, як мало хто з білих людей коли прив’язував свого собаку. Бо Ламаї був на свій лад геній. Він ніколи не бачив, щоб хто робив так із собакою, але в потребі вигадав спосіб припнути Джеррі на палицю. Вона була бамбукова, футів чотири завдовжки. Один її кінець Ламаї прив’язав Джеррі до самої шиї, а другий до дерева. Джеррі не міг дістати зубами мотузки, тільки палицю, а добре висохлий бамбук затвердий для собачих зубів.
РОЗДІЛ XIV
Багато днів Джеррі, припнутий на палиці, зоставався в’язнем Ламаї. То був не дуже щасливий час, бо в хатині не втихали сварки. Ламаї раз у раз бився зі своїми братами та сестрами, щоб не дражнили щеняти, а кінчались такі бійки зазвичай тим, що втручалася Ленеренго й безсторонньо завдавала прочуханки всім своїм нащадкам.
Потім вона неодмінно напосідалась із лайкою на чоловіка, що завжди тільки просив миру та спокою, а коли вже надто допече жінчин язик, утікав на кілька днів до човнової повітки. Тоді вже Ленеренго бувала безсила. До чоловічого клубу не мала доступу жодна жінка. Ленеренго ще не забула, яка доля припала одній, котра наважилася порушити табу. Це сталося багато років тому, коли сама Ленеренго була ще дівчиною, але вона й досі як живу бачила нещасну жінку, що цілий день висіла на сонці, підвішена за одну руку, і ще день за другу. А опісля її з’їли чоловіки у своїй повітці, і довго по тому жінки не важились кричати на своє подружжя.
Джеррі полюбив Ламаї, хоч і не дуже сильно, не палко. Він скорше почував до нього вдячність, бо тільки Ламаї давав йому їсти й пити. Усе ж цей хлопець був не Шкіпер і не містер Гегін. І навіть не Дербі чи Боб. Він був людина нижчої породи, чорношкірий, а Джеррі ціле його недовге життя прищеплювали правило, що найвищі двоногі боги — це білі люди.
Звісно, він не міг не визнавати, що й у чорношкірих е сила й розум. Він не думав про те, а просто бачив. Вони-бо мали владу над іншими речами, вміли далеко кидати ломаки й каміння, вміли навіть припнути його до палиці так, що він не міг звільнитися. Отже, вони були все ж таки боги, хоча й нижчої породи, ніж білі.
Джеррі доти ще ні разу не прив’язували, і йому не сподобалося бути припнутому. Та марно він намулював зуби, що вже хиталися під тиском нових, які росли зісподу. Палиця була сильніша за нього. Шкіпера він, звичайно, не забув, проте з часом гострота втрати притупилась і над усім запанувало прагнення до волі.
Та коли його нарешті відв’язано, він не скористався з того, не побіг відразу на берег. Сталось так, що відв’язала його Ленеренго. Вона зробила те навмисне, аби його спекатись. Але Джеррі, замість кинутись утікати, спинився подякувати їй — покрутив хвостиком і всміхнувся до неї своїми ясно-карими очима. Жінка тупнула ногою, проганяючи його, і сердито крикнула. Джеррі нічого не зрозумів; він не звик боятись, і його нелегко було настрашити й прогнати. Він тільки перестав крутити хвостиком і, хоча ще дивився на жінку, очі його вже не всміхалися. Він зрозумів, що її крик і вся поведінка неприязні, і насторожився, готовий до відсічі.
Вона знову крикнула й тупнула ногою. Та Джеррі тільки переніс свою пильність на ту ногу. Гарячкуватій Ленеренго урвався терпець: вона його відв’язала, то чом він не тікає? Вона замахнулась на нього ногою, а Джеррі ухилився й шарпонув її зубами за щиколотку.
Ураз вибухнула війна, і вельми можливо, що розлючена Ленеренго вбила б Джеррі, якби не нагодився Ламаї. Він зразу побачив відв’язану палицю, розсердився на підступну матір і відіпхнув її руку з кам’яним товкачем, що міг би розтрощити щеняті череп.
Тепер уже самому Ламаї загрожував добрий прочухан. Мати так зацідила йому по голові, що він упав, але в ту мить сердешний Лумаї, розбуджений ґвалтом, вистромив голову з хатини й зважився їх мирити. Ленеренго, як завжди, зраділа нагоді погризти чоловіка й забула про все інше.
І все скінчилося досить мирно. Діти перестали ревти, Ламаї знову припнув Джеррі на палицю, Ленеренго лаялася, поки захрипла, а ображений Лумаї пішов до човнової повітки, де чоловікам можна спокійно спати й де їм не докучають жінки.
Того вечора в колі приятелів Лумаї почав нарікати на свої нещастя й скавав про їх причину — щеня, захоплене на "Еренджі". Сталося так, що Агно, головний чаклун, чи то найвищий жрець,
97
4 Джеррі-островик почув ту розповідь і пригадав, що він наказав був віднести Джеррі до повітки з рештою живої здобичі. За півгодини він уже допитував Ламаї. Хлопець, безперечно, порушив табу, і чаклун потиху сказав йому те. Ламаї затрусився, заридав і впав йому до ніг, благаючи пощади, бо карою за таке порушення була смерть.
Агно не міг проминути цієї нагоди взяти хлопця у свого обла-ду. Мертвий хлопець був нічого не вартий для нього, але живий хлопець, життя якого він триматиме в руках, міг придатися йому. Оскільки ніхто більше не знав про порушене табу, чаклун міг мовчати. Отож він послав Ламаї жити від того дня в човновій повітці для підлітків, де почалося його учнівство, довга низка випробувань, доручень і церемоній, що мало привести його спершу до парубоцької повітки, а вже там він мав дозріти на справжнього чоловіка.
Уранці, виконуючи чаклунів наказ, Ленеренго зв’язала щеняті всі чотири лапи. Джеррі, звісно, опирався й покусав їй руки, а вона наклепала його по голові. А потім понесла через ціле селище до хатини Агно. Дорогою, на майдані серед селища, де стояли тотеми, вона кинула його додолу й пристала до гурту подивитись на всенародну розвагу.