— О, — з повагою мовив Абдулла.
— То чом би вам замість того, щоб стежити одне за одним, та не жити разом як добрі сусіди? У гості їздити, торгувати… До речі, що ви робите зі своїми овечими шкурами? Мені казали, що в Києві нині дуже цінується смушок. А у вас же, мабуть, його стільки, що не знаєте, куди й дівати.
— Це правда, — згодився Абдулла. — Але…
— Ніяких але! Можете домовитися з Левком. Воронівці інколи їздять з товаром до Києва. То можуть по дружбі і ваші шкури прихопити. А коли у вас їх багато, то я поговорю з переяславським старостою Лемешем. Гадаю, він пропустить ваших купців через свої села.
— Леміш? Знаю такого. — В очах Абдулли зблиснули веселі вогники. — Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас з миром, а ми його хотіли розірвати дикими кіньми. Добре, що ти якраз наскочив зі своїми козаками. Найгарячіші з нас тоді присмиріли, і ми з Ілясом-агою умовили їх не хапатися за зброю. Бо ми, старі, ще пам’ятаємо, як мирно сусідили наші діди-прадіди. Так що передай переяслівському азі моє шанування.
— А чому ти не хочеш зробити цього сам? — запитав Швайка, стежачи за юними мисливцями. — Комусь же з ваших треба починати возити свої товари, а не шукати руського посередника.
Абдулла кивнув головою.
— Маєш рацію, шановний Пилипе-джан. Але бачиш… — Абдулла на мить затнувся, — не зовсім вільні ми у своєму виборі…
Швайка співчутливо похитав головою.
— На жаль, це так, — підтвердив він. — Хоч я теж пам’ятаю, як наші батьки віталися, зустрічаючи одне одного над Сулою. Але відтоді, як Крим піддався під турецьку руку, все змінилося.
Абдулла промовчав.
— Я тоді лише починав бродницьке життя, — стиха мовив Швайка. — Тож добре пам’ятаю, як учорашні приятелі з аулів ганялися за мною, мов за вовком. І, як мені тепер відомо, не з власної волі ганялися.
— Таки так, — несподівано озвався Абдулла. — Ми думали, що цим піддобримо наших кримських сусідів. Та коли вони виходили по ясир, то для них було однаково, хто урус, а хто присульський чи ворсклянський татарин…
Тим часом молоді мисливці почали повертатися. Останніми під’їхали, про щось збуджено перемовляючись, Хасан з Грициком. Здобич була чимала. Та й дивно було б нічого не підстрелити, коли степ аж кишів птаством і звіротою! Тож на боці у Грицика погойдувався гусак з селезнем, Хасан вполював лебедя і стрепета, інші — хто дрофенятко, хто качку чи ще щось. Один лише Санько не підстрелив нічого. Зате на його руках красувався чималий заєць. Татарчуки з неприхованою заздрістю озиралися на нього. Ще б пак — вцілити зайця стрілою і дурень зможе, а от спробуй його, такого прудкого і хитрющого, не тільки наздогнати конем, а й ухопити за вуха!
Грицик весело перезирнувся зі Швайкою. Вони ж бо знали, що ні за ким Санько не ганявся, звірина сама йшла до його рук, варто було йому тільки захотіти.
Санько зачекав, доки всі роздивилися його живу здобич, тоді опустив зайця на землю, тупнув ногою — і той рвонув у трави з такою швидкістю, що ніхто не встиг і оком змигнути.
— І треба було стільки ганятися, щоб відпустити, — зауважив хтось із татарчуків.
— Він у нас тільки рибу їсть, — пояснив Грицик, підморгнувши до гурту. — А все інше відпускає.
— Тоді навіщо ж він його взагалі упіймав? — не вгавав татарчук.
— А щоб тобі було про що розпитувати, — пояснив Грицик.
Усі розсміялися. Найголосніше сміявся Хасан. За ці короткі миті спільного полювання вони, як не дивно, встигли сподобатися одне одному. І не тому, що їхні коні не поступалися швидкістю, а стріли виявилися майже однаково меткі. Просто Грицик був такий жвавий на язик, так дотепно розповідав про свої пригоди, що слухати його без сміху не можна було. А ще де він тільки не побував! І в Криму, і в Очакові, Коцюбієві, і навіть у турецькому Акермані, що аж по той бік самого Дністра! Він, Хасан, до цього часу думав, що уруські козаки-бродники лише в Дніпрі бабраються. А вони, виявляється, бачили стільки, скільки простому татарчукові і не насниться… І чи не вперше в житті Хасан ладен був мріяти про те, аби стати самому уруським бродником. І щоб поруч був такий веселий товариш, як Грицик. Тим паче, що Грицик пообіцяв, коли все буде гаразд, показати, як живуть русичі-українці за Сулою чи звозити в самий Переяслав або Черкаси, про які в степу стільки мовилося…
ЖЕНИХАННЯ
За ці п’ять років Воронівка якщо й змінилася, то не дуже. Хоч за ці роки татари тричі з’являлися під Воронівкою. Але вивідникам вдавалося вчасно дізнаватися про їхній напад, так що жінки з дітьми завчасу ховали свої пожитки і щезали в плавнях. За ними, пустивши у нападників з сотню стріл, ховалися підлітки й літні чоловіки. Тож татари, втративши десяток-другий своїх людей, у злості підпалювали хати і мчали далі. Та ось уже два роки, як вони взагалі не потикалися до Воронівки. В селі подейкували, що це заслуга тих татарів, які кочують над Ворсклою та Пслом. Вони теж страждають від перекопських та кримських набігів, тож звернулися зі скаргою до самого кримського хана. І тепер кримчаки здебільшого обходять ворсклянські улуси, а заодно й присульські села, безлюдним Муравським шляхом, або перебираються на правий берег Дніпра. І тепер на місці воронівських попелищ подекуди почали виростати новенькі мазані хати — такі, які стояли тут і раніше. І такі ж поважні гусаки перетинали вулиці, прямуючи до болота. Навіть бугай, якого Грицик побачив за Воронівкою, був мов дві крапелини схожий на його вірного Петрика. Хіба що біля нього крутився не чорнявий Грицик, а білявий хлопчина з великими сумовитими очима.
— Як звуть твого звіра? — поцікавився Грицик.
— Грім, — відказав хлопчина.
— Це ж за що його так назвали?
— Бо він коли лютий, то реве, наче грім гримить.
Грім копирснув копитом і справді ревнув так, що Грицик мимоволі звів очі до неба. Але там не було жодної хмаринки.
— І чий же він такий грізний?
— Дядька Василя Байлема. Той, що зараз у нас старостує.
Грицик кивнув головою. Байлем таки вижив у тій січі з Саїд-мурзою, беклербеком двох удільних перекопських орд. Грицик з Саньком знайшли Байлема на одній з купин, геть обліпленого п’явками. Козацькі знахарі трохи його підлікували, проте для бродницького життя Байлем був уже заслабий. Тому Швайка познайомив Василя з переяславським старостою Лемешем і той згодився поставити Байлема старостою Воронівки. Грицик чував, що на зароблені в бродництві гроші Байлем накупив трохи корів та коней і тепер вважався чи не найзаможнішою людиною в селі.