Зненацька Карачобан замовк. Йому здалося, ніби його хтось покликав. Власне, назвав не його, Карачобанове, ймення, а ім’я Швайки. Це було так несподівано, що Пилип обернувся. Його очі насторожено ковзнули по шерензі невільників і cпинилися на чоловікові, що теж не зводив з нього погляду. Чоловік той був украй збідований — його спину й плечі рясно вкривали сліди від нагаїв. Живими лишилися тільки очі. І ті очі щось розповідали йому, благали, погрожували…
Басман-бек перехопив погляд свого співбесідника:
— Чого це він так у тебе втупився, шановний Селіме? Знайомі ви чи що?
Швайка не відповів. Чи не вперше за всі роки він не знав, що сказати. У цій знеможеній людині він упізнав того, котрий ще кілька тижнів тому вважав себе повелителем Переяславської землі…
Так, це був Заремба. Його неприємності почалися одразу після того, як виявилося, що ватага Самеда проґавила уруських і татарських невільників. У тій справі розбирався сам Саїд-мурза, який вирішив, що в такому дивному щезненні винен не хто інший, як сам Заремба, що нишком передав бранцям ножа. Зарембу відшмагали, як сидорову козу, а тоді погнали, наче простого бранця, до Криму. А щоб Зарембині прохання про викуп були переконливіші, Саїд-мурза звелів годувати його прогнилим м’ясом, поїти кінською сечею і не шкодувати тих таки нагаїв. Бо ж муки породжують такі слова, які можуть переконати і мертвого, а не те що якихось родичів-скнар…
"Ох, попереджав же Санько, що не варто гнати цього Зарембу в неволю", — промайнуло у Швайчиній голові. А тоді й незчувся, як, вклавши всю силу в погляд, втупився в змучені очі бранця і почав подумки вимовляти — так, як навчав Санько: "Ти не знаєш мене, ти мене вперше бачиш… я нагадую тобі людину, яку ти зустрів у… нехай у Рильську. Скажи що це так, скажи! А я тебе визволю за це. Скажи, що не знаєш мене!"
— Щось ви надто довго розглядаєте один одного, — нараз пролунав голос Басман-бека. — Знайомі ви, чи що?
— Здається, я цю людину десь бачив, — через силу відказав Швайка. — От тільки не пам’ятаю де. Проте, схоже, я стрічав його десь під Рильськом, коли бував там з караваном. Чи не так? — запитав він Зарембу.
У того в очах зблиснули якісь блискітки. Здається, Заремба зрозумів гру Швайки.
— Так, так, — хапливо відказав він. — Саме там ми й бачилися!
— Гм-м-м, бачилися… — повільно проказав Басман-ага.
Потому впритул під’їхав до Заремби і, показуючи на Швайку, спитав:
— Хто ця людина?
— Я… не знаю, — ледь чутно відказав Заремба. — Я лише бачив її…
— Щось ти крутиш, — засміявся Басман-бек.
Він змахнув рукою — і коло Швайки виринуло двійко дужих нукерів, які до цього мовби знічев’я роззиралися довкола. Ще двоє завмерли біля Заремби. Басман-бек кивнув на них головою і сказав Зарембі:
— Оці люди зараз з тебе живого вимотають кишки і кинуть собакам.
Нукери ступили наперед. В очах Заремби промайнув жах.
— Ні! — зойкнув він. — Я знаю цю людину! Я бачив його у переяславського старости! Він у нього, казали, служить вивідником. А зовуть його Швайка.
Басман-бек відсахнувся, наче перед ним зненацька виникла стіна.
— Що?! — не повірив він. — Повтори, що ти сказав!
— Це Швайка, шановний пане, — низько схилився Заремба.
Басман-бекові на мить здалося, ніби він утратив дар мови. Швайка! Ось уже скільки літ татарський степ із здриганням вимовляє це ім’я. Ще б пак — жодна людина ще не завдавала кримській орді такої шкоди, як цей невловимий, всюдисущий Швайка! Скільки найпильніших вивідників винюшкували його сліди, скільки сторожових роз’їздів настигали його — але ніхто так і не побачив його в обличчя. А коли й бачив — то вже нікому про це розповісти не міг. Про його хитрість ходили неймовірні легенди. Буцімто він міг, мов туман, розчинятися в повітрі, або перевтілюватися на вовка і нечутно підкрадатися до кострищ, при яких велися найтаємніші розмови; буцімто він міг удавати з себе кого завгодно — покірного чабана, войовничого чауша, пронозистого купця, а то й самого хана. На мить Басман-бека охопило щось схоже на презирство до самого себе: навіть він — він! — кому належало розгадувати найскладніші загадки, не раз звірявся цій людині, мов найдушевнішому товаришеві.
І ось, нарешті, Швайка в його руках.
— Гарно ти вертівся, нічого не скажеш, — з кривою усмішкою визнав Басман-бек. — Але, як не крути, і швайка колись затуплюється, чи не так?
Та оскільки Швайка не відповів, Басман-бек повів далі:
— Я давно мав певні підозри щодо тебе, та все не було доказів. Але нічого, тепер ти розкажеш про все. Ще не було людини, яка б не розповіла мені про себе всю правду.
Швайка мовчав. Лише презирлива посмішка зринула на мить на його обличчі.
БІЙ НА ПЕРЕПРАВІ
— Це всі? — запитав Вирвизуб.
— А що, півтораста таких шабель тобі мало? — здивувався Грицик. — І одна довбня, — повагом додав Демко Манюня. Він один займав стільки місця, скільки займало трійко звичайних козаків. Вирвизуб поглянув на його зброю і не зміг стримати посмішки: довбня починалася з сідла, а закінчувалася при землі. І була вона завбільшки з кабанячу голову.
— Ну, коли ще й така довбня, тоді, звісно, вистачить, — сказав він. — Ану, Демку, давай почоломкаємося! І розкажи, як ти втік од своєї Ждани!
— А я й не тікав, — відказав Демко. Його рот розпливався від вуха до вуха. — Вона сама мене послала. Бо я їй сказав, що все одно поїду.
Демко прибув на двох конях. На одному — він та його довбня, а другий — ніс Демкові торби.
— А в саквах у тебе що? — поцікавився Вирвизуб. — Ич, бідний кінь аж присідає під ними. Чи не Жданині ласощі, щоб ти, бува, не схуд?
Демко радісно закивав головою.
— Ага. А ще сказала, щоб я й хлопців почастував. То, може, почнемо?
— Згодом, Демку, згодом. Спершу вмийтеся у Дніпрі з дороги, та поїдьмо подивімося, що там татарин поробляє.
А татари й справді поводилися якось незвично. По троє чи по п’ятеро вигулькували вони з-за древніх курганів, гасали перед очима козаків, розмахували шаблями й арканами і щось вигукували пронизливими голосами. Схоже, напрошувалися на бійку.
— Чого це вони так розхоробрилися? — дивувався Демко. — Блекоти об’їлися чи що? Тьху ти! — зненацька сплюнув він, бо один з татарів повернувся до козаків спиною і здійняв штани. — І як ви таке терпите?