Тоскно завивав вітер в ущелині.
Колючий сніг сік обличчя, забивав дух.
Місця пустельні, непривітні й холодні. Грузнучи в снігу, йшли на несамовиті крики — попереду Леонід, за ним Ла-ніка, далі Олімпіада, а замикали процесію воїни.
Вибралися на схил гори. У білій круговерті замиготіло полум'я головешок. Пронизливі жіночі зойки та голосіння все ближче й ближче. То ніби плач, то ніби гомеричний регіт... Стогони... Раптом надлюдські крики:
— Евоє! Евоє! Бромій!.. ***
Ще кілька кроків у снігу — і ось воно, таїнство менад — "тих, хто втратив розум", або ще вакханок, "одержимих Вакхом".
* Тірс — жезл Діоніса, довга палиця, обвита плющем. ** Від грецького "орге" — збудження. *** Бромій — одне з імен бога Діоніса-Вакха, що означає Гримучий, Несамовитий.
На схилі гори в сніговій хвищі стоїть стовп, на ньому висять бородата маска і пошматований одяг. Танцюють жінки, їхні голови прикрашені плющем та виноградними лозами, в екстазі відкинені назад... Менади то крутяться на місці, то підстрибують, то ганяються за кимось невидимим, то стрибають, то ніби самі від когось рятуються. Вбрання їхнє подерте, волосся розпущене, на обличчя краще не дивитися, до того вони спотворені гримасами... Менади стрибають, бігають, падають на обледеніле каміння, б'ються в конвульсіях. Напівголі. Колючий сніг січе їхні почервонілі тіла, ноги босі, розбиті об гостре каміння — менади не відчувають холоду. Охоплені священним безумством, менади кудись мчали, розмахуючи тірсами, а звірині шкури ледве трималися у них за плечима. Вони в екстазі... їхній бог стає видимим лише тоді, як менади впадають в екстаз. Вони тоді бачать свого бога, вони стогнуть в знемозі.
— Евоє!.. Евоє!.. Бро-омій...
Та ось одна з менад притягнула цапа, підбігли її подруги, руками почали розривати живу тварину, а потім жадібно ковтали сире, паруюче на морозі ще живе м'ясо з кров'ю.
— Як... страшно...— здригнулась Ланіка і раптом заплакала:— Ходімо звідси, я боюся...
— Не страшно, а прекрасної — в запалі вигукнула Олімпіада.— Які щасливі менади! Вони спілкуються з самим богом. Вони бачать його, а ми — сліпі й глухі...
Нарешті спустилися з гір.
Сліпуче сонце, сліпуча рівнина, іскриться сніг — аж у вічу боляче. Перше македонське село на рівнині, в яке в'їхали по обіді, вже святкувало сільські Діонісії. Свято в честь бога вина і веселощів, як і повсюдно в тих краях, було гамірне, радісне і збуджене. Олімпіада з Ланікою, покинувши валку, приєдналися до натовпу хмільних селян, що рухався до жертовника бога. Землероби несли амфору вина. За ними вели жертовного цапа, прикрашеного стрічками. Біля жертовника — стовп з одягом і бородатою маскою. Біля нього й зарізали цапа, його кров'ю кропили коріння виноградних лоз. М'ясо, як і велить звичай, розривали руками і роздавали кожному по шматочку. Дісталося Олімпіаді з Ланікою. Тим часом на вівтар поклали плоди та амфору з вином. Залунали звуки флейт, дудочок, почулися веселі, грайливі пісні, що змінювалися жартами, часом колючими і не зовсім цнотливими. Музика наростала, збуджувала присутніх. Ось в коло пішли дівчата і юнаки, вони танцюють кордак — танець супутників Діоніса. Селяни вже добре захмеліли, жартують, стрибають — сміх не затихає й на мить. З'являються ряджені, вони зодягнені в козячі шкури, лиця їхні закриті масками з кори або й з козячих шкур. А хто й просто вимазався винними дріжджами. Ряджені відображають супутників Діоніса — сіленів та сатирів. Вони розсипаються в юрмі, хапають дівчат, штовхають їх в обійми юнаків. Один з бородатих козлоногих сатирів схопив Олімпіаду і кинув її в обійми дебелому молодику. Сміючись, Олімпіада ледве вирвалася.
Почалися грища. Олімпіада з Ланікою протиснулися в коло, де грали в асколію. На витоптаному снігу лежав надутий повітрям бурдюк. Аби на ньому важче було триматися, його помастили оливою. Учасники гри під дружний регіт юрми ставали на бурдюк однією ногою й балансували, намагаючись утриматись. Нога сприсала: спробуй встояти, як бурдюк пульсуючий і слизький од масла. Один з молодиків — широкоплечий, натоптуватий здоровань в масці сілена — скинув кожух і, залишившись в хітоні, утримувався найдовше. Його проголосили переможцем асколії і вручили бурдюк з вином.
Він підняв його над головою, вишкірив білі, міцні зуби.
— Пийте, веселіться! — і кинув бурдюк у натовп. А тоді зірвав маску сілена із свого обличчя.
— Філіпп!!!
Всі ахнули й завмерли. Дивилися на міцного молодика з напівокруглою русявою борідкою та веселими очима побожно — сам цар узяв участь у їхніх грищах!
— Слава, слава Філіппу! — залунали голоси.— Раді, що цар не посоромився з нами, селюками, пограти в асколію! Слава царю нашому!
— Не Філіппа славте, а Діоніса-Вакха,— вигукнув цар дзвінко та молодо і накинув на плечі кожух.— Хай радість ніколи не полишає вас, люди! Коли надходить час веселитись — веселіться, коли надійде час горювати — горюйте, тільки не кисніть в байдужості!
Підійшов до Олімпіади, котра дивилася на нього із змішаним почуттям захоплення, радощів і подиву — ось який він, македонський цар!
— Княжно! — врочисто, так їй принаймні здалося, вигукнув цар, звертаючись до неї.— Македонія вітає тебе, завтрашню свою царицю. А я з радістю вітаю тебе, княжно, як завтрашню мою жону і вічну любов мою!
Він так і вигукнув: "вічну любов мою!", і Олімпіада від тих слів так і розквітла, а земля під ногами у неї пішла обертами — тільки б утриматись.
— Я приїхав за тобою, княжно!
Аж тут, регочучи, підбігли сілени з сатирами, схопили Олімпіаду і пірнули з нею в натовп, що, сховавши їх, враз щільно зімкнувся. Філіпп, теж сміючись, скинув кожуха і хотів було проникнути в юрму, але вона була такою щільною, що навіть йому, здорованеві, це виявилося не під силу. А десь у натовпі реготали сілени і сатири.
— Викуп, царю, викуп! — визивно залунали голоси
окремих сміливців.— Не віддамо тобі царицю без викупу,
собі залишимо. ^
— Що ж... Викуп то й викуп,— покірно погодився владика Македонії і скидався ту мить на добродушного, дещо простакуватого і трохи розгубленого сільського парубка, що викупляє свою наречену.— Тільки ж ви дорого запросите, чи й вистачить у мене грошей?