На його щастя, привід швидко знайшовся. Місто Крені-ди, три роки тому засноване фаосцями неподалік гори Пангеї, терплячи утиски від фракійців, необачно запросило в Македонії допомоги та захисту. Це було те, чого Філіпп чекав. Оголосивши, що він іде на царя Кетріпора тільки тому, що той кривдить мешканців Креніди, Філіпп швидко захопив фракійські землі аж до Нести. У тім числі, але під виглядом звільнення його від фракійців — і місто Креніди, що так необачно попросило в нього допомогу. Його мешканці, котрі ще недавно зустрічали македонців як своїх визволителів, не встигли й отямитись від радощів, що нарешті вони вільні від диктату Кетріпора, як опинилися в македонському ярмі. Тамтешнім мешканцям Філіпп, щоправда, дозволив залишатися на своїх місцях, але позбавив їх політичної та іншої самостійності, не кажучи вже про незалежність, і заходився господарювати в чужому краї як у себе вдома. Ще й неподалік гори Пангеї почав будувати фортецю, що її назвав своїм іменем — Філіппи. Отож місто Креніди більше ніби й не існувало у світі білому, віднині воно разом із фортецею звалося Філіппами. В новозбудованій фортеці цар поставив сильне військо для нагляду за місцевим людом, і зокрема за пангейськими рудниками. А греки (в Афінах і поза ними) були ще деякий час переконані, що Філіпп не захопив ті краї, а лише захистив тамтешній люд від зазіхань фракійського царя.
4 В. Чмгеркс 97
Золота гора Пан гея
Добре знана в Малій Азії фракійська гора Пангея — ще фінікійські торговці, котрі приїздили у ті краї за жовтим металом богів, як називали єгиптяни золото, рознесли про неї славу по всьому світу. Фінікійські билиці охоче переповідали інші, ті, хто Пангеї і в очі не бачив. Але дещо вони додавали і від себе, для збільшення ефекту, і вже з їхніх оповідок виходило, що Пангея — знизу й до вершини вся із чистого золота. Приходь до неї, відколупуй який тобі треба шматок і бери. А на горі те й не позначиться, велика вона, до самого неба здіймається, ховаючись осяйною вершиною десь у захмар'ї. А зійде сонце — наче полум'я охопить величезну гору, очам боляче на неї дивитися. Тому безпечніше відколупувати золото в хмарні дні, коли немає сонця і гора не така сліпуча.
А насправді Пангея була не багатшою, ніж інші гори,— три грами золота на тонну руди. Власне, не золота, а крихітних блискіток, які непросто й побачити неозброєним оком. Але тонну руди треба було спершу надовбати у череві гори, в чорній задусі, подрібнити, потім підняти її на поверхню, ще раз подрібнити, промити породу в лотках і при яскравому сонячному світлі, напружуючи зір, видобути оті три грами блискіток. Чи подрібнити породу в порошок і промити її на овечій шкурі, з допомогою якої греки здавна добували золото. Шкуру стелили так, щоб над нею струменів водяний потік. Вода зносила легкі крупинки породи, а важкі частинки золота осідали й застрявали у вовні. Шкуру потім висушували і вибивали блискітки. Така шкура називалась золотим руном, і нею здебільшого промивали пісок в золотоносних струмках. (В грецьких сказаннях золоте руно — це шкура золотого барана).
Якщо вдавалося з тонни руди видобути не три, а цілих п'ять грамів — це вважалося великою удачею. Та й те золото, що видобували, було не чистим, його плавили в тиглях, і тоді частинки легкої породи, яку неможливо було відділити іншим способом, плавлячись, піднімалися на поверхню як шлак. А вже потім рафінували золото, цебто очищали його від різних домішок, і зокрема від срібла, що завжди було в руді. Для цього в розплавлене золото додавали свинець та інші очищувачі, як, наприклад, солому чи висівки. Під їхньою дією домішки відокремлювалися від золота, з'єднувалися із свинцем, що легко окислювався, і разом з ним вилучалися під час плавлення. Так прожарювали доти, доки "жар не пожирав свинець", залишаючи в тиглях чисте золото.
Гора Пангея, ім'ям якої і називалися фракійські золоті рудники, зверху й донизу прорита поверхами, між якими залишалася стеля в десяток метрів завтовшки. В золотоносній породі прокладалися одна біля одної штольні, що йшли в глиб гори на триста метрів і з'єднувалися з безліччю поперечних штреків. Між ними стояли цілики — нечі-пані частини руди, вони й підтримували стелю поверхів.
Мільйони і мільйони тонн руди дістали десятки тисяч рабів з черева Пангеї, аби добути кілограми золота. А мали ті раби всього лише молоти, заступи, залізні клини, корзини, мотузки та глиняні світильники. І страшну приреченість та безвихідь, адже до кінця своїх днів, до останнього подиху мали довбати й довбати гору.
Повітря в чорнім підземеллі важке, задушливе, не для дихання. Воно переповнене кіптявою і сажею — глиняні лампи не стільки світили як чаділи. Порода тверда, спершу її розжарювали вогнем (для цього в тих задушливих норах розводили багаття), а тоді швидко охолоджували водою і брили відколювалися з тріском, гулом і гуркотом. Штольня наповнювалась димовим газом та парою — раби задихалися. А не захочеш робити — вб'ють на місці жорстоко і винахідливо. А жити хотілося — раб ти чи не раб, відправлений у черево золотої гори до кінця своїх днів. Хотілося жити бодай один зайвий день. А, щоб його прожити — хоча б один зайвий день,— треба було трудитися. І раби в тріщини відколеної брили вставляли залізні клини і били, били, били важенними молотами, доки не розколювали її на менші шматки. А потім їх у корзинах піднімали на поверхню і там ще довго і тяжко подрібнювали породу.
Коли проходили жилу, наставала черга ціликів. Визад-ковуючи з глибини штольні, їх розбивали, товща гірських порід, яку вони тримали, тріскалась і з оглушливим гуркотом обвалювалась. І тоді тільки швидкі ноги та сподіванка на удачу й щастя рятували рудокопів. Коли таланило, а коли... Коли, бувало, їх наздоганяла повітряна хвиля від обвалу, била їх об стіни, й нещасні конали в задушливому й густому пилові...
Виробивши й обваливши верхній поверх, його промивали — воду для цього подавали до гори по спеціальних каналах. Вода мала бути вище штольні, аби, падаючи вниз, клекочучи й линучи з ревом, вергати каміння. На виході потік гамувався канавами, вода уповільнювала свій шалений біг, подрібнена порода неслась далі, а золото осідало.