Коли Філіппу донесли добровільні сікофанти (донощики) про трон Олімпіади, цар лише скептично посміхнувся: хай Олімпіада забавляється грою в царицю скільки хоче. Хай і стільцем забавляється, називаючи його троном, хай і гадюками — брр!!! — грається, як душа її того багне. Сам стілець, бодай і названий троном, влади ще не дає... Так і казав, жорстокий і підступний, насмішкувато гмикаючи при згадці її імені. А вона, заплющивши очі, бачила, як він з кинджалом в руці стоїть над розпростертим на білому снігу барсом — який він тоді був прекрасний, щойно перемігши звіра! Такого до кінця життя неможливо забути! Таким він і залишився в її пам'яті! А того Філіппа, котрий вчинив з нею підло, вона ненавиділа. За віщо він її ранив так боляче і прямісенько в серце? Хіба вона винна, що кохала його, хіба зле чинила, що хотіла вірності і щастя? На це має право кожна жінка, і вона, Олімпіада, не виняток... Ще тяжче було вночі, коли з усіх боків обступала самотність та нудьга. Та ще гіркі роздуми: для чого вона живе на світі білому? Вдень хоч Ланіка з Леонідом поруч, хоч на слугах та рабах можна зганяти злість, .а вночі опинялася як на безлюдному острові — кричи не докричишся. Довгі ночі, не знаєш, де подітися, чим втішити душу. Змучена безсонням, вставала з свого холодного ложа й ходила, розпатлана, в довгій сорочці, і все щось шукала у великій спочивальні, обладнаній з царською розкішшю і, звичайно ж, не для самотньої жінки, і не могла знайти. Під ранок з трудом, коли вже в скронях гули-стукотіли невидимі істоти, засинала. І тоді в пурпуровому пеплосі приходила в її сон Філіна — сліпучо-вродлива, рвійна, гнуч-котіла, насмішкувата.
— А-а... колишня четверта жона мого колишнього му жа? — грудний з переливами сміх, нахабний, визивний.— Ха ха'.. Я ж казала, що Філіпп з тобою довго не житиме, от і сталося по-моєму. Віднині ти така ж — ха-ха-ха!— як і я: колишня! З чим тебе й вітаю!
— 1 ака та не така! — крикнула їй в лице Олімпіада.— Бо ти вже давно мертва, а я ще жива. І житиму!
Крикнула і прокинулась. Серце важко і злякано гупало. Невже Філіна і на тому світі радіє, що так сталося? З трудом перевела подих. До чого цей неприємний сон? Невже Філіна правду каже? Стискувала кулаки так, що біліли фаланги пальців. Тебе вбити мало, проклята фессалійко! Та спробуй тепер Філіні дозолити! На цьому світі її дістала (і добре дістала!), а дістати ще й у потойбічному, на жаль, не вдасться.
Знову задрімала і знову — о боги, за віщо ви так жорстоко караєте? — приснилася Філіна. Ні, вона не приснилася, а нахабно влізла в її сон. Лежала суперниця на розкішному ложі гола-голісінька — яке у неї гарне тіло! — й нахабно посміхалася.
"Який сором, що бачу голу жінку! — уві сні жахнулась Олімпіада.— Не інакше як мене чекає щось непристойне.."
Так вона подумала уві сні, а Філіна раптом сказала:
— На цьому ложі я частенько пестила голого — ха-ха-ха! — царя.— Радісно і щиро сміялася.— Зовсім-зовсім голого. І я такою ж була: голою-голісінькою... О, що ми тоді з ним витворяли! О, які то були ночі-ніченьки!..
Олімпіада схопилася, наче хто її підкинув.
— Ей, люди?! — знетямлено кричала.— Хто там є? До мене! Ланіко? Та де ви всі поділися? Не виспитесь ніяк!..
Всі збігалися переполошені. Олімпіаду трясла лихоманка. З виряченими очима й тремтячими руками вона кричала:
— Я не можу тут спати! Прокляте місце! Брудне місце! Геть!.. Негайно звідси! Знайдіть мені іншу спочивальню.— Тупала босою ногою в лункім помешканні.— Вона... Філіна... з того світу сюди приходить. Знущається з мене. Нещасна я. І немає в мене Аргуса *, стража вірного, котрий би мене захистив... Он вона... оно-но! Через стіну до мене підморгує... Насміхається...
* Аргус — багатоокий, часто стоокий страж із грецької міфології.
6 В. Ченернс 161
Покоївки заверещали. Переполошена Ланіка, схопивши царицю за руку, силою повела її до себе. За ними бігли служниці, озиралися й верещали, наче покійна Філіна й справді за ними гналася...
А вранці за наказом Олімпіади слуги і раби на чолі з Ланікою дружно і завзято окурювали палац лавровим листом, аби викурити дух покійної Філіни. Вважалося також, що різкий запах лавра може зняти вину з убивці, а віщунів наділити здатністю пізнати таємне... Злі язики в Пеллі відразу ж і запащекували: цариця тому й окурюе-ться лавровим листям, що хоче зняти з себе вину за вбивство Філіни.
А тим часом в чоловічій половині палацу в ті дні, коли Філіпп ненадовго повертався до столиці, гульки змінювалися гульками — весело, гамірно, щедро, як завжди, з царським розмахом. Казали, що з молодою дружиною Філіпп і сам ніби молодів. Доходили чутки, що він її пристрасно кохає, нарешті щасливий і тільки з нею вбачає своє подальше життя. А коли Олімпіаді донесли, що Нікесіполіда ще й завагітніла, царицю ледве не розбив параліч. Було від чого. А що, коли Нікесіполіда народить хлопчика і Філіпп його проголосить своїм спадкоємцем? О боги!.. Треба було щось робити, принаймні випередити небажані для неї події. Але до кого звернутися за допомогою, на кого покластися? При дворі вона тепер була самотньою. її і раніше не любили в країні бога-цапа Карана за норов, за пихатість і владолюбство. Македонці скаржились, що цариця зневажає їх своєю гординею. Називали її чужачкою і запевняли, що в ній занадто відчувається епірське походження. Звичайно, в Олімпіади не завжди вистачало чуття міри і такту — надто горда і різка. Та коли Філіпп був поруч — це захищало її, а тепер на неї дивилися як на чужачку, яка невідомо чому називається македонською царицею. Олімпіада так і не змогла перебороти відчуженість македонської знаті, тож незадоволення нею зростало. І врешті-решт вона зосталася самотньою. Проте три-, малась. Наперекір всьому вона — цариця Македонії, вона, а не якась там Нікесіполіда! Та й вірні люди в неї є, ті, що приїхали з нею з Епіру. Вони її не залишать у біді, вони ще в змозі виконати повеління своєї господині. Щоб синок Нікесіполіди не став у майбутньому спадкоємцем Філіппа, треба щоб матінка його сьогодні пішла з цього світу. І чим швидше, тим краще!.. Іншого виходу в Олімпіади не було.