По тому батько вже не їздить на ярмарок. Він вимочує діжки на різні соління, діжки довго мокнуть на причілку, а пізніше мати засипає їх перемитими огірками, перестелює цупкими листками хріну, накладає задушливого кропу, заливає розсолом... А деякі діжки ще мокнуть, або клепки порозсихались, обручі сковзають,— і вже пізніше їх засипають яблуками, накривають кружками. Під зиму мати виносить яблука на горище, ховає в полові, аби вилежувались та достигали; вона цеберками сипле яблука в погріб на картоплю, прикидає їх буряками, морквою.
Перші заморозки хапають землю, як сивина — скроні старої людини. Вітя іноді йде в сад, збиває дрючком якесь запізніле яблуко, жадібно їсть, і воно пругко похрустує на його зубах, пирскає шумливим соком, несподівано вистрілює вбік лискучим темно-коричневим зернятком,— і він знову пригадує, як вони з батьком їздили на ярмарок, як торгувались, і випливає у спомині та дівчинка, яка лежала на лежанці в хаті дядька Гуменного... Як вони їхали додому, а вгорі підплигували колючі зірки, і колеса повискували по білій дорозі...