Джордж прикипів очима до екрана, що засвітився і мав розчахнути вікно до новіан, вікно в перенесений на Землю куточок Новії. Він домігся свого за якихось чотири години.
Коли екран прояснів, розлігся вибух сміху, але поки що годі було розрізнити жодного обличчя, тільки тіні чоловіків і жінок швидко рухалися врізнобіч. Почувся чийсь голос, що чітко пролунав серед загального гомону.
— Інженеску? Питає мене?
І тоді, пильно дивлячись з екрана, з’явився він, новіанин. Справжній новіанин. (Щодо цього у Джорджа не виникло ніяких сумнівів. В ньому було щось геть неземне, щось таке, що неможливо чітко визначити чи хоч на мить сплутати з чимось іншим).
Він був смуглявий, темне волосся хвилею — гладенько зачесане з чола назад. Мав тонкі чорні вуса і клинцювату борідку, яка вкривала лише одну половину обличчя. Зате друга була гладенькою, наче з неї назавжди видалили рослинність.
Він посміхнувся.
— Ладисласе, чи не занадто? Ми звичайно припускаємо, що доки ми на Землі, нас пильнують. В рамках розумного, звичайно. Але читання думок — це в ніякі рамки не йде.
— Читання думок, вельмишановний?
— Зізнавайтесь-но! Ви ж знали, що я збирався викликати вас сьогодні ввечері. Ви ж знали, що я тільки хотів допити оцей келишок. — На екрані з’явилася його рука, і він подивився крізь маленьку чарку, наповнену бузкового кольору лікером. — На жаль, я не можу пригостити вас.
Новіанин не бачив Джорджа, який перебував за полем зору відеофону, і Джорджеві від цього було тільки легше. Йому потрібен був якийсь час, щоб заспокоїтись. Він наче перетворився на суцільні неспокійні пальці, які безперестану рухалися, відстукували нервовий дріб…
Але Джордж таки мав рацію. Він не помилився. Інженеску справді обіймав поважну посаду. Сам новіанин, звертаючись до нього, називав його на ім’я.
Знаменито! Справи йшли чудово. Те, що Джордж утратив через Антонеллі, він з лихвою відшкодує, використовуючи Інженеску. І коли-небудь він, ставши кінець кінцем самостійним, зможе повернутися таким самим могутнім новіанином, як оцей, що дозволяв собі недбало жартувати з Інженеску, називаючи його на ім’я, залишаючись "вельмишановним", — він тоді поквитається з Антонеллі. Він відплатить йому за ці півтора року і…
Захопившись звабливими мріями, Джордж мало не забув про все на світі і, раптом усвідомивши, що не стежить за тим, що відбувається на екрані, повернувся до дійсності.
— …не переконливо, — провадив новіанин. — Новіанська цивілізація така ж складна й високорозвинена, як і цивілізація Землі. У всякому разі, Новія — не Зестон. Адже це безглуздя, що нам доводиться прилітати сюди по окремих спеціалістів.
— О, тільки за новими моделями, — заспокійливо мовив Інженеску. — Ніколи немає впевненості, що всі нові моделі фахівців вам знадобляться. На придбання стрічок освіти ви витратили б стільки ж, скільки вам довелося б заплатити за тисячу фахівців, а звідки ви знаєте, що вам буде потрібна саме така кількість?
Новіанин вихилив залишки напою і розреготався. (Джордж якось зніяковів від легковажності новіанина. Він стурбовано подумав, чи не слід було б тому обійтись без цієї чарки і навіть без двох чи трьох попередніх).
— Це ж явна облуда, Ладисласе, — мовив новіанин. — Ви чудово знаєте, що в нас знайдеться справа для всіх останніх моделей фахівців, які нам удалося дістати. Сьогодні я роздобув п’ять металургів…
— Я знаю, — зауважив Інженеску, — я був там.
— Пильнували за мною! Нишпорили! — заволав новіанин. — Я поясню вам, у чому справа. Фахівці нового виду відмінні від попередніх тільки тим, що вміють працювати зі спектрографом Бімена. Стрічки не можуть бути модифікованими ні на от стілечки, — він стулив два пальці докупи, — в порівнянні з минулорічними. Ви випускаєте нові моделі фахівців тільки, щоб змусити нас приїхати сюди з простягненою рукою і витратитися на їхнє придбання.
— Ми не примушуємо їх купувати.
— Слушно, зате ви продаєте спеціалістів нового виду на Ландонум, а ми ж не повинні відставати. Ви затягуєте нас у зачароване коло, ви, лицемірні земляни. Та стережіться, може, десь є з нього вихід. — В смішку новіанина забриніли різкі нотки, і він вчасно урвав.
— Від усієї душі сподіваюсь, що вихід є, — мовив Інженеску. — А що стосується мети мого виклику…
— Так це ви викликали мене. Що ж, я вже висловив свою думку. Вважаю, що до наступного року з’явиться новий тип металургів, щоб нам було за що платити товарами. І вони відрізнятимуться від спеціалістів цього року тільки вмінням поводитися з якимось новим пристроєм для аналізу ніобію, а ще через рік… Але продовжуйте. Так чого ж ви хочете?
— У мене тут є один юнак, і я б хотів, щоб ви його вислухали.
— Що? — видно, пропозиція не особливо привабила новіанина. — На яку тему?
— Не знаю. Він не казав мені. Правду кажучи, він навіть не назвав свого імені та фаху.
Новіанин спохмурнів.
— Тоді для чого гаяти мій час?
— У нього, либонь, нема сумнівів, що вас зацікавить те, про що він збирається говорити.
— Оце так так!
— Ну, будьте ласкаві, особисто для мене, — сказав Інженеску.
Новіанин знизав плечима.
— Давайте його сюди, але попередьте, щоб він надто не розводився.
Інженеску відступив убік і прошепотів:
— Звертаючись, називайте його "вельмишановний".
Джордж із зусиллям проковтнув слину. Отже, прийшов час.
Джордж відчув, як усе тіло його стає вологим від поту. Хоча ідея прийшла йому в голову зовсім недавно, він був певний у своїй правоті. Думка народилася під час розмови з Тревіліяном, потім під балаканину Інженеску вона перебродила і сформувалася, а тепер слова новіанина, здавалося, поставили все на свої місця.
— Вельмишановний, — почав Джордж, — я прийшов, щоб показати вихід із зачарованого кола.
Новіанин похмуро глянув на нього.
— З якого це зачарованого кола?
— Ви самі згадали про нього, вельмишановний. З того зачарованого кола, в яке потрапляє Новія, коли ви прилітаєте на Землю по… по фахівців.
Він не міг дати ради своїм зубам, які вибивали дріб, — від страху, а не від хвилювання.
— Ви хочете сказати, що вам відомо, яким чином ми можемо обійтись без Земного інтелектуального ринку? Так?
— Так, сер. Ви можете створити свою власну систему освіти.