Там не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах підняв його ноги, і він кинувсь тікати наосліп, сходячи кров'ю, що червонила пальці і стікала здовж ногавиці на землю.
Олекса Безик догнав Семена і вдарив ззаду колом. Високе тіло зігнулось удвоє, як складаний ножик, і впало на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тіло, ще тепле, що так покірно лягло йому під ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю і знищить. Без потреби він вистрелив в нього і націлявся важким чоботищем вдарить під груди.
— Доволі, готовий! — обізвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тіло Семена, одтягли до баюри і вкинули в воду.
Все сталось так несподівано й швидко, що люди закаменіли.
Кров була пролита. Одна тільки хвиля одділяла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вічність, що попереднє раптом впало у прірву, що щось прорвалось і увільнилось од пут.
Од юрми одділились Іван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей і стали біля Підпари, готові на все. Підпара витягсь у весь свій зріст.
— Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись і тривожно-жорстокі очі стрілись, наче мечі. Де Хома Ґудзь?
— Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша і натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота і впаде на тім'я, як камінь? Було чутно дихання.
— Прокіп Кандзюба!
Як! ПрокІп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
— Я по нього послав. Він зараз буде.
— Андрій Волик! Ведіть!
— Волик... Андрій... — прокотилось луною. — Тут... ось він...
— Ой, боже, що він вам винен! — кричала Маланка. — Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре і невгавуче скигління, подібне до виття під ножем поросяти, і тільки зрідка його рвали окремі слова.
Тимчасом юрма двигтіла, кипіла і викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать каліки.
— Йди... йди... ось він... ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, і він впав на коліна перед Максимом, блідий, пошарпаний весь, нікчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замість руки.
— Змильтесь... люди... я нічого не винен.
Він уклонився, торкнувшись чолом землі.
Максим поставив Андрія на ноги.
— Хрестись.
Андрій зараз покірно підніс до лоба скалічену руку.
— Бийте його.
Так він і впав. З ним покінчили одразу.
І знов кривавим шляхом одтягли тіло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму піднятих рук.
— Дивіться... он там... встає... він ще живий. Семен... Семен...
З води баюри піднялася спина, як острівець, на мить показалась рука, наче ловила повітря, і знову впала. Ще два-три рухи, вагання — і довга фігура розігнулась поволі та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорній сітці стікаючих вод. Великі Семенові руки, мов кліщі рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
— Він вийде!.. він зараз вийде з води!..
Ті, що тягли тіло Андрія, скочили в воду і одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
І знов жорстока тиша здушила серце у жмені, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вічність. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало іншим змогу передихнути коротку хвилину пільги.
Однак напружену тишу ніщо не порушало. Підпара пошепки радивсь з Максимом, і тільки за плечима у юрми билось і розривалось голосіння Маланки та плач жіночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зітхнула великими грудьми і паче брижі пробігли по ній, як по воді.
— Ведуть! Прокіп іде!
Прокіп підходив спокійний і діловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважні були його рухи і неймовірним здавалось, що ся людина іде на смерть. От зараз підійде, стане, вийме з кишені заяложений зшиток і прочитає громаді, скільки зорав, засіяв та що продав. Інакше не може бути.
Всі очі вп'ялися в нього, а він спокійно все наближався.
Під ноги йому попалась пляма свіжої крові. Він завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблід на виду і підняв очі. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Підпарі і купці людей, що вже стояли напоготові. Він зрозумів. Однак привітався.
Підпара махнув до нього острішками брів.
— Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвІт перед богом.
— Хіба ти піп? Я дам одвіт громаді. Вона настановляла мене.
— Пізно вже, братіку. Зараз помреш.
— За віщо?
— Ніколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
— Громада так присудила?
— Громада.
Прокіп глянув навколо. Біля Підпари стояли Олекса Безик, Іван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумці.
— І ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
— Може, покликать Марію?
Прокіп безнадійно махнув рукою.
— Покличте.
Вона ледве протиснулась крізь натовп — в новому цупкому кожусі, яким загортала дитину, і зараз уклякла на обидва коліна на мокру од крові землю.
— Помилуйте нас, пане старосто, і ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, він би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один і в другий бік.
— Годі, Маріє... вставай... — спиняв її Прокіп. — Слухай, Маріє...
І на хвилину замовк. Забув усе відразу.
— Слухай, Маріє... ось що... коня продайте... нащо він вам...
— Ой, боже, — голосила Марія.
— Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив... хліб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука... Мою одежу лиши для сина, як виросте — зносить.
— Швидше там! — наглив Підпара.
— Ой, — голосила Марія.
— Кланяйся мамі... нехай простять... та й вже. І ти прости...
Він тричі, як перед говінням, поцілувався з нею, приклав холодні губи до чола дитини.
— Готовий? — питав Максим.
— Ще маю гроші громадські... ключі.
Він поліз у халяву і витяг звідти ганчірку.
— Полічіть... Тридцять вісім рублів і дванадцять копійок. — Потому згадав:
— Ще дві копійки.
І вийняв з кишені разом з ключами.
Максим забрав.
— Ще маєш що?
— Дозвольте скинуть жупан.
Він розщібнувся і лишився в одній сорочці.
Круг нього з співчуттям гомоніли:
— Добрий жупан.
— Шкода було б, якби умазався в кров.
Підпара набивав ще рушницю, решта чекали готові.