Фауст
Коли вже зможу я
Набутися з тобою вдвох, мій світе,
Із груддю грудь, з душею душу злити?
Маргарита
Якби ж то спала я сама,
То сю ніч я б дверей не замикала.
Так мати ж — мов не спить — дріма,
І, якби нас вона застала,
То я б і з місця вже не встала!
Фауст
Нічого, серце, то дарма.
На пляшечку! Лиш три краплини
Підлий в пиття; це зразу вплине,
їй сон глибокий принесе.
Маргарита
Для тебе я піду на все.
А це їй часом не завадить?
Фауст
Хіба я можу зле щось радить?
Маргарита
О голубе, я так тебе люблю,
Що воленьку у всім твою вволю;
Для тебе я такого вже зробила,
Що більш зробить, здається, і несила.
(Виходить).
Мефістофель
(увіходить)
От мавпа! Вже пішла?
Фауст
Ти знов тут шпигував?
Мефістофель
Так, все, здається, розібрав:
Вас, докторе, навчали катехизі,
І ви раділи з тих побожних вправ.
Дівчата те читають, як по книзі, —
Хто вірить в Бога щиро й гаряче,
Той і від них, гадають, не втече.
Фауст
То ти не бачиш, хижий звіре,
Що вірна, щира та душа,
Святої повна віри,
Яку вважа
Єдиним щастям, — тож вона боліє,
Що ближній осягти спасіння не зуміє.
Мефістофель
Ех ти, жених надземно-земний!
Водить за ніс тебе дівча.
Фауст
Ти, пекла вибрудок нікчемний!
Мефістофель
Фізіономії ж вона незле вивча.
То моторошна їй завжди моя присутність?
Крізь маску цю побачила вона
Мого ума приховану могутність;
Для неї — геній я, а може, й сатана.
Так сю ніч…
Фауст
Що тобі до того?
Мефістофель
І я ж утіху маю з цього.
Біля колодязя
Гретхен і Лізхен із глеками.
Лізхен
Про Бербельхен ти чула щось?
Гретхен
Ні, рідко я ходжу між люди.
Лізхен
Сьогодні чула я од Труди,
Що їй до скруту вже прийшлось,
Отій гордячці!
Гретхен
Як?
Лізхен
Вже щось в ній є!
Тепер на двох і їсть, і п'є.
Гретхен
Ах!
Лізхен
От тобі й дожартувалась.
На шию парубку чіплялась!
З ним вона й на гулі,
З ним і на танцюлі,
Хотіла скрізь перед вести;
Пиріжком, вином її вгости;
Пишалась з своєї красоти,
Стиду і сорому не мала,
Дарунки від нього приймала.
А він лестив її, пестив,
Аж поки без вінка пустив.
Гретхен
Сердешная!
Лізхен
Жалю по киселю!
Ми все, було, при кужелю,
Мати не випустить вночі, —
Вона ж воркує, стоючи
В садку з ласкавчиком своїм, —
І нічка не змигнеться їм.
Тепер іди на покриття,
На привселюдне каяття.
Гретхен
Він, певне, жениться на ній.
Лізхен
Нема дурних! Та він же зух —
Ще знайде сто таких красух;
Уже відкинувсь.
Гретхен
Одурив!
Лізхен
А хоч би славу і покрив,
То хлопці зірвуть з неї вінця.
А ми їй — січки під ворітця.
(Пішла).
Гретхен
(сама, вертаючись додому)
Як сміло я колись судила,
Як дівчина яка зблудила!
Як я словами гріх діймала,
Що й слів на те було замало!
Як я його, було, чорню
І бідну покритку виню.
Яка була в мені пиха!
І ось — сама не без гріха.
Та все, що в гріх мене ввело,
Ох Боже, любе й миле було!
Біля міського муру
У ніші муру статуя Mater dolorosa[44], перед нею глечики з квітами. Гретхен стромляє свіжі квітки в глечики.
Гретхен
О Діво,
Глянь милостиво,
За гріх мій Бога вмилосердь!
Мечем пробита,
Жалем повита,
Ти зриш Святого Сина смерть.
Отця зовеш Ти
Й зітхання шлеш Ти
До неба, скорбі повна вщерть.
Хто знає,
Як крає
Це серце біль трудний?
Як душа моя страждає,
Чим тремтить, чого жадає —
Видно лиш Тобі одній!
Чи то б куди пішла я —
Тяжка, тяжка, тяжкая
На серденьку печаль!
Чи то одна сиджу я —
Тужу, тужу, тужу я,
Терзає душу жаль.
Скропила я ції квіти
Росою, ах! сліз моїх,
Коли я рано-вранці
Для Тебе рвала їх.
Як промені веселі
Заграли крізь вікно,
Ридаючи, в постелі
Сиділа я давно.
Спаси! Одринь ганьбу і смерть!
О Діво,
Глянь милостиво,
За мене Бога вмилосердь!
Ніч
Вулиця, біля дверей Гретхен.
Валентин
(солдат, брат Гретхен)
Коли, бувало, на гульні
Товариші мої п'яні
Почнуть хвалить та величать
Своїх улюблених дівчат,
П'ючи хильцем, шоб та хвала
Іще міцнішою була, —
Сиджу я нишком у кутку
І чвань ту слухаю грімку,
А там всміхнусь, розгладжу вус
І, повну взявши, було, озвусь:
"Ну що ж, усякому своє!
Та де в краю дівчина є,
Щоб Гретці-сестриці рівня була,
Щоб їй водиці подать могла?" —
Дзень-брязь! Дзень-брязь! Бряжчать чарки,
Аж гук устане: "Правда його!
Вона — окраса дівоцтва всього!" —
І поніміють всі хвальки.
Тепер до чого ж довелося!
Дерись на стіну, рви волосся!
Усяка погань шпильки пускає,
Киває, моргає, плечима стискає,
Й на кожен закид, кожен закив
Мовчи й печи, мов злодій, раків!
Хоч їх усіх поб'ю на рам'я,
А все ж брехні їм не завдам я.
Де хто ж іде? Ще й крадькома…
їх двоє, сумніву нема.
Коли це він, той шалапут,
То я йому зроблю капут!
Фауст, Мефістофель.
Фауст
Отак, як там, в каплиці, за вікном
Проблискує лампадка невгасима,
А далі ледве-ледве блима,
І тьма згущається кругом, —
І в мене в серці споночіло.
Мефістофель
А в мене якось ниє тіло,
Мов у кота, що по щаблях,
По ринвах крадеться на дах;
А на душі вже так цнотливо…
Злодійкувато й похітливо…
То вже по жилах жбуха, б'є
Вогонь Вальпуржиної ночі,
Що післязавтра настає, —
Тоді й до сну байдужі очі.
Фауст
А скарб тоді підніметься мені,
Що он мигоче в глибині?
Мефістофель
Так, ти зрадієш — не сказати;
Казанчик вигулькне пузатий:
Я якось зазирнув згори —
Які там гарні таляри!