та все ближче голоса:
ми тебе воскреснем!
Ой, яка пустеля.
І вже зовсім веселий поруч із елегійною першою частиною, просто нестерпно веселий другий вірш дистиха:
Дивний флот на сонці сяє,
гімном небо потрясає,
грає на крилі.
То вертаються титани
чорної землі.
Із далекої літани,
там, де королі.
Що далекая літана
вбила пана-вкраїтана,
та не вбила тих,
в кого кров тече залізна
в жилах молодих,
в кого пісня сонцебризна
і правдивий сміх.
Повертають додому переможні воївники "королів і царів", їх зустрічають лади і дозріла колосиста нива. Але чому цих переможців поет зове "титанами чорної землі", що то за "останньої безвлади повна повноліть", нарешті — яке це відношення має до плачу Ярославни — все те незбагненне, незрозуміле. Цілком можливо, що цією другою, пролетарською, оптимістичною частиною поет рятував од критики "безідейний" плач Ярославни.
Близькі до "Плачу Ярославни" мотиви чуються і в "Фузі", дуже цікавому витворі поета, що зробив спробу зазирнути в забутий світ "Соняшних кларнетів", світ своєї "допартійної" толерантності ("хоч раз почути б тую мову, якою вірить потойбіч"). У "Фузі" маємо дуже обережне поглядання на заборонену територію думання. Цю обережність засвідчує навіть пунктуація:
О ні, потойбіч не всвітає.
Лиш відгук, іноді., неясний... долітає —
а-є... а-є...
Вітер кликне кла
наклони дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві
Створюється враження, що Тичині важко за зачиненими дверима дозволеного до споглядання світу. Здається, йому тяжко відчувати серію пластичних операцій на своїй духовності, внаслідок яких він позбувся клопотів доби "Соняшних кларнетів". До речі, на цю тему колись дуже ущипливо писав Булгаков ("Собаче серце"). Але план Булгакова — сталий, сказати б, закінчений у собі, одноформний, у той час як Тичина — весь у добі переходовій, тьмяній, навіть контурно не прозначеній. Так, Тичині тяжко:
Чого ж ти, серце? Плачеш тлі?
Негодні ми світу,
негодні навіть частки світу вміститися в собі
р (вітер ві)
Чи так же, любе? Інтуїцій ріка
і радіоток, мов безумна рука —
роздверять космос! і не буде замка
рр (вітер кликне кла)
Чи так же, серце?
Як і в "Плачі Ярославни", у "Фузі" маємо мотив покійних ворогів. У якомусь дивному цвинтарному світі поет запевняє самого себе, що до мерців, які колись, певне, дуже цікавили поета, уже не повернеться життя.
Дуже людяний, Тичина це робить у нападі високого прояснення душі ("Колихайтесь, тераси дерев, — сьогодні такий на вас біль!.."). І тим дивніше чути ці запевнення в доконаності смерті, тим дивніше наражатися на рогачі таких рядків:
Опукляться могили, як поросята,
а над ними
хрести.
Так само дивно бачити, як поет подивляє сцену мирного співіснування небіжчиків — класових ворогів:
В подертих сорочках, в робочих блузах,
не виспавшись, біжать і падають.
І в листі заплутуються, як у гудках заводу.
А вслід їм
чорні пам'ятники дзеркально очать презирливий сміх:
"Ще й тут ви заведіться!"
Аж ось бринить замогильний ворожий голос:
збудило мене твоє серце,
чулеє серце твоє.
Ой, брате, гукни кладовище!
Дивись, яка чорна масть!
Ударимо в схід ми з тобою
і захід нам руку подасть.
А там вже й діди на підмогу,
поміщиків сила, жерців...
Ото пожили б ми іще раз,
якби оце ти нас повів.
Зрозуміла річ, у цьому замогильному монолозі маємо продовження поетової дискусії з політичною українською еміграцією.
Щоправда, поет дивиться на все це успокоєно — на могилах класових ворогів твориться нове життя, живлене тлінню померлих:
Прислухаюсь:
голос, що вкруг росте,
в собі я ношу.
Живе — давно розпалось на клітини,
клітина — в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них —
тепер він зелень, шум...
Із старого кладовища Тичина викликає забуту мелодію "Соняшних кларнетів", ледь-ледь доплетену до музики сучасної доби:
Шуми, шуми, рясне верхівля,
епохо наша вітряна!
Проходь з старого кладовища,
мелодіє моя.
Хмари оспинились. Вигнулись горби.
А хто кого відсвічує — не знаю, не знаю,
Лиш все те шумить і говорить,
гойдає зелень недоношену і золото і кров,
кро'...
А в шумі тім,
як арфи перебір в оркестрі —
осики тремотінь.
А в шумі тім у просвіт десь
берези хвартушок.
І несподівано
птичка...
І все те гойдає, шумить і говорить...
Рентгеноскопія душі показала, що хвилеводдя пам'яті про змертвілий світ "Соняшних кларнетів" для поета вже зовсім нестрашне: його "кругла душа" всюди відчуває закінченість форм вивершеного світу ("де не піду — півкруг, де не стану — овал").
Отож, ні журливо-радісний "Плач Ярославни", ні "Фуга" не збивають тогочасного Тичини з продуманого і обраного путі.
Спогади сучасників, що пам'ятають Тичину цього часу, свідчать про те, що симптоми нового "світогляду" поета стали впадати в око іще перед збіркою "Вітер з України". Ось як пише про це Галина Журба: "Мої колеги по перу, що працювали у "Всевидаті": В. Ярошенко, Яків Савченко, Д. Загул, О. Слісаренко з П. Тичиною на чолі поволі почали "нагинатись" і триматись угодовецької лінії. Мабуть, першим ступив на цей шлях Тичина. Його миле обличчя несподівано стало зміняти свій вираз, а в тоні його голосу почали лунати офіційні, начальницькі нотки". З висоти цього Тичини здаються анахронічними цикли ритмізованої прози "З мого щоденника" і "Живем комуною", які, зрештою, і за датами написання належать попереднім часам (порівняйте: "Фуга" датована 1921 роком, "Живем комуною" — 1920, але це по-справжньому різні для Тичини часи). В них поет іще цілком "плужанський", він іще перебуває по той бік ясності і тому ще роздумує над рабською долею рідного народу і будучиною України:
Чи не Сибіру дух над нами? Чи не царські гробниці
докинули оком? А! З Біломор'я чую Соловецький ладан?
В ньому змішались дзвони й матюки, і розбишацтво,
і свобода. А Іван Четвертий Грізний, проткнувши псу
смердящому жезлом залізним ногу, — стоїть, — і слухає, —
перебирає чотки...
або інший уривок:
Шалений вітер шаблями розмахує, кричить: хто не з нами —
зарубаю! розсічу! А ти: до порогів течу.
Хочеш миру й спокою? Під чиєю рукою?
А море жде, а море виглядає.
Цикл "Живем комуною" — це десять виходів на Дніпро, різнонастроєві малюнки з його берега і співзвучні настроям роздуми про край, про час і шляхи порятунку. "Дніпро-бандит" виказує натуру ледачої і непокірної української селянської стихії1. Але роздуми ці неглибокі, імпресіоністичні, зроблені в трансі інтуїтивістських вчувань в бачений образ і темінь своєї суб'єктивності. Це якийсь потік підсвідомості, неконтрольований "верхнім поверхом" мозку, і вже тим становить для читача великий інтерес: