XVI. Тичина П. Лист до редакції (і від редакції) // Комуніст. — 1927. — З лютого.
XVII. Смульсон Л. Павло Тичина // Літ. критика. — 1938.— № 1.
XVIII. Зілинський Орест. Тичина діалектичний // Дукля/ — 1967.— № 2.
XIX. Pawlo Tyczyna. Poezja.— Warszawa, 1969.
XX. Алексеев С. Реdолюция на Украине. По мемуарам белых / Под ред. Н. Попова,— М.-Л. Госиздат, 1930.
XXI. Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури. — ДВУ, 1928.
XXII. Історія української літератури. — К., 1970.— Т. 6.
ХХІІІ. Зеров М. К. "Об украинском искусстве" // Книгарь, Літопис українського письменства, Товариство "Час у Києві".— 1919.— Ч. 28.— Грудень.— С. 1948-1949.
XXIV. Юринець Володимир. Павло Тичина. Спроба критичної аналізи. — Книгоспілка, 1928.
XXV. Мазлах Сергій і Шахрай Василь. До хвилі (що діється на Вкраїні із Україною). — Саратов: Видання Саратовського українського відділу народного секретаріату справ національних, 1919.
XXVI. Ленин об Украине. — К., 1957.
XXVII. Єфремов Сергій. Історія українського письменства, видання четверте з одмінами і додатками. — К., 1919.— Т. II.
[1970—1071]
* О. І. Білецький писав: "Никакой "мартиролог русской печати" не выдержит сравнения с историей мытарств и мук украинского слова. И в свою очередь — на карательные и заградительные меры, проходившие при почти полном равнодушии со стороны русского "либерального общества" — на презрительное непризнание со стороны влиятельных русских критиков — украинская литература отвечала националистической ограниченностью и нетерпимостью, фанатизмом почти сектантским. Она отворачивалась от "московского языка" и литературы, не желая признать, что часто в те времена они являлись для нее единственным большим окном в Европу. Она замыкалась в узком кругу местных интересов и тем, осуждая даже попытки своих же писателей выйти на более широкую дорогу. Подлинная "европеизация" началась в ней в последние десятилетия XIX века, но не успела достаточно широко развернуться" (VII, с. 14—15).
1 До речі, поляки, видавши 1969 року збірку вибраних творів Тичини, переклали всі 23 поезії цієї збірки. Але поляки — то, звичайно, не "наш читач". До того ж у Польщі, певне, немає таких здібних літературознавців, як Л. Новиченко.
1 Ось що писав 1927 року в статті "Українізація як засіб і складова частина соціалістичного будівництва" В. Затонський: "Ті червоноармійці, що ненавиділи Петлюру, а з ним і все українське, ті, що в Києві за Муравйова мало не розстріляли Скрипника й мене, — вони, а не грушевські будували радянську Україну. Я теж був під розстрілом. Я врятувався випадково. В кишені знайшовся мандат за підписом Леніна. Скрипника хтось пізнав, і це його спасло. Це було після арсенальського повстання, коло 2000 трупів, що валялися на вулицях Києва. В залізничних майстернях трималася купка, яка дочекалася, доки доспіли червоногвардійці на чолі з Муравйовим. Там був і я з Скрипником. Ми увійшли в місто: трупи, трупи й кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв'язок із Центральною Радою, просто на вулицях. Але об'єктивно ті, хто за українське слово розстрілював ("муравйовці"), фактично збудував Україну".
1 1967 роком датуються такі рядки:
Нікого в книзі теж не раню
"Замісць сонетів і октав".
1 Це тема і значно пізнішої поеми "Чистила мати картоплю", хронологію подій якої поет "відсунув" на 6-7 років назад (про це буде далі).
1 Порівняйте рядки, з поезії 1965 року:
Бо те, що всім народом пережито, —
воно святе, — його ти поважай.
1 У "Відродженні нації" В. К. Винниченко згадує: "Я їхав вісім день серед солдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже, я мав нагоду бачити протягом цих днів у розрізі народних шарів їхній настрій... Я під той час уже не вірив в особливу прихильність народу до Центральної Ради, але я ніколи не думав, що могла б бути в ньому така ненависть. Особливо серед солдатів, і особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руському, а тільки по-українському... З якою зневагою, люттю, з яким мстивим глумом вони говорили про Центральну Раду, про генеральних секретарів, про їхню політику. Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, так це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, газету, книжку українську".
1 Цей, за визначенням Новиченка, "блискучий памфлет" Тичини був би ще блискучішим, якби чимало поетових пасажів не перечило історичній правді. Ось що говорив В. Затонський, виступаючи на X з'їзді РКП(б). Це був 1921 рік, так що можна було підсумовувати весь досвід революції на Україні: "Национальное движение, пожалуй, было, пробуждено революцией. Это мы проглядели, определеннейшим образом прозевали, это необходимо прямо сказать. В этом была колоссальнейшая ошибка Коммунистической партии, которая работала на Украине". І далі: "Революция пробудила культурное движение, разбудила широкое национальное движение, а мы не сумели направить по нашему руслу это национальное движение, мы прозевали его, и оно пошло целиком по пути, по которому привели его местная мелкобуржуазная интеллигенция и кулачье. Это надо прямо сказать! Это была наша громаднейшая ошибка" (Десятый съезд РКП(б), Стенографический отчет.— М., 1963, С. 202-203).
1 Звичайна річ, як і годиться для передового критика 1934 року, П. Колесник у статті "Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної камени (літературно-політична позиція М. Зерова)" науково довів неспроможність оцінки свого вчителя і своєї жертви. Він писав: "Ярославна — то не образ "Скорбної матері "-України, яка чекає на свої Лади-Вої, Ярославна — то образ залишених контрреволюцією, що емігрували, недобитків в середині країни, недобитків, які ще й досі сподіваються повороту кривавого "пана-вкраїтана" на Київ, і образ той, до речі, не ліричний, а сатиричний" ("За марксо-ленінську критику", 1934, № 4, с. 35-61).
1 У своїй книзі про Павла Тичину Володимир Юринець зауважує, що історія привчила українську людність до перестраху. Для цієї людності саме слово "вістка" набрало характеру "чогось пасивного, що пророчить тільки нещастя. Український національний колектив чутко сторожив верха, звідки йде нещастя, в сліпі ночі глядів на вогні смоляних віх, що вказували напрями турецького нападу". Так що не дивно, продовжує професор Юринець, коли "ця історична доля викликала цілі поклади пасивності в українському селі" (XXIV, с. 53).