І тут же Народний Секретаріат України їде з Таганрога до Москви — 1-го травня німці зайшли до Таганрога. 17 квітня саморозпускається ЦВКУК — бо на Україні він уже не має ніякої сили.
23 травня почалися російсько-українські мирні переговори, на яких глава радянської делегації X. Раковський (до речі, цей колишній голова українського радянського уряду навіть не представлений окремою статтею в УРЕ) змушений був визнати незалежну українську державу.
Німецька окупація України, угода з німцями Центральної Ради, тут же "союзниками" розігнаної (29 квітня), викликала незгоди в партії українських есерів, що 31 травня на своєму 4 з'їзді розкололися на лівих (боротьбістів) і правих. Тоді ж саме на 5 з'їзді УСДРП з'явилося ліве крило українських соціал-демократів — група "незалежників", майбутніх укапістів.
13 червня було укладено тимчасове російсько-українське замирення, а через місяць у Москві відбувся І з'їзд КП(б)У, що оголосив про розпуск Народного Секретаріату і доручив ЦК організувати Центральний військово-революційний комітет з метою революційного об'єднання України з Росією. Вже 5 серпня військово-революційний комітет дав наказ про повстання. Зрозуміла річ, повстання не вдалося, гетьмана вдалося скинути не червоним повстанцям, а військові української Директорії, полкові Коновальця, що 15 листопада повстав у Білій Церкві проти гетьманату. Кількома днями пізніше ЦК КП(б)У утворило тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Ю. П'ятаковим.
На початку 1919 року з'явилися спроби поновити російсько-українські контакти. Ось що про них писала "Правда" 4 січня 1919 року: "Петлюрівські пропозиції можна обговорити діловим чином. Але загальна лінія проходить не там, де її хоче провести Петлюра. Українська республіка повинна передусім бути Радянською Республікою. Питання про самостійність менш важливе, але будь-яка Радянська Республіка, природно, укладає союз з Радянською Республікою. Армія в українській радянській республіці повинна бути робітничо-селянською армією, а не армією дрібнобуржуазних синіх жупанів".
Звичайно, ультимативний тон "Правди" — безсумнівний. Проте, як свідчить у "Відродженні нації" В. К. Винничснко, переговори української делегації на чолі з С. Мазуренком і наркома Чичеріна проходили досить успішно. Сам Винниченко був згоден на радянізацію УНР, але цьому перечив С. Петлюра, Болбочан та інші. Вони по суті й зірвали мирну угоду.
Переговори зависли в повітрі.
Тим часом 16 січня Директорія надсилає Радянському урядові Росії ультиматум з вимогою припинити військові дії. Їй відповіли, що з Директорією воюють українські робітники і селяни. Як пише той же Винниченко, це була правда: на Директорію наступало "повстанське українське військо, підтримане російськими регулярними військами".
І тоді Директорія оголошує Росії війну, щоб буквально через два тижні самій залишити Київ.
15 березня до Києва переїхав Український радянський уряд, але в зв'язку з наступом Денікіна через кілька місяців залишив столицю.
Наступ денікінців на короткий час змінює військову ситуацію. З початком серпня петлюрівське військо починає на Правобіччі наступ проти Червоної Армії. Робляться невдалі спроби об'єднати сили петлюрівського війська з добровільцями. Вже 16 серпня Денікін повідомляє Антанту, що погодитися з Петлюрою неможливо.
Отож, коли 30 серпня в Київ зайшли добровільці та петлюрівці, між ними одразу виникла збройна сутичка, внаслідок якої розбиті українські сили полишили стольне місто.
Саме ці складні перипетії буремного 1919 року підготували умови для об'єднання лівих есерів (боротьбістів) з лівим крилом українських соціал-демократів — "незалежниками". В серпні 1919 року вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбістів), що взяла активну участь у боротьбі з денікінцями.
Без усякого сумніву, виникнення УКП (боротьбістів), як пізніше і укапістів, було викликане вакуумом українського комунізму, вакуумом, що створився через формально-український (коли не сказати більше) курс КП(б)У. З другого боку, саме їхнє існування спонукало більшовиків до більш уважного ставлення до національних проблем, зокрема, до періодичної української преси.
Уже цей короткий екскурс в тогочасну історію може допомогти зрозуміти "незрілість" Тичини, автора "Замісць сонетів". Можна було б ще пригадати й такі документи від тих часів, як відкритий лист С. О. Єфремова до Ю. М. Коцюбинського, публіцистичну книгу Сергія Мазлаха і Василя Шахрая "До хвилі", видану 1919 року в Саратові (ця книга згодом стала справжньою євангелією укапістів).
У першому з них С. О. Єфремов звинувачує Ю. Коцюбинського в тому, що він віддав батькове ім'я в руки Муравйова і К°, щоб ті, прикриваючись прізвищем автора "Фата Моргани", могли "аргументувати" погроми над українською інтелігенцією в січні-лютому 1918 року.
У другому із них автори пишуть про те, що ставлення КП(б)У і Українського Радянського Уряду до національних вимог народу було дуже формальне. Відомий історик Ключевський характеризував раз царицю Катерину II так: вона хотіла казаться, і не хотіла бути. Отак і ся "партія" і сей "уряд". Вони нічого не мають проти "назви", "слова", щоб "казаться", і нізащо не хочуть "бути". Та й чим бути? Адже ж України немає, а була "південна Росія", стала "південна частина окупірованного на сході Германією краю" і ніякого українського руху не було й немає". Мазлах і Шахрай звинувачують "катеринославців" у тому, що ті не мають ніякої певної лінії в національному питанні. Це, кажуть автори книги, не національна політика, а хитре політиканство й тільки. "Найвищим проявом політиканства було оголошення Донецько-Криворізької Республіки (се політиканство між собою) і делегація від Народного Секретаріату в Москву для ведення мирних переговорів з приводу кордонів України після оголошення самостійності України на 2 Катеринославському з'їзді... Далі йде політиканство в зв'язку з ліквідацією Центрального Виконавчого Комітету і політиканство в "еміграції", повстанчеська дев'ятка, хроничне погребеніє і воскрешеніє "Советского Уряду України" під ріжними назвами (Народний Секретаріат, Временний Комітет Тимчасовий), пропозиція союзу совітській Росії, "своя", "окрема" "українська" партія: "Комуністи України і т. д." (ХХУ, с. 81).