— Усі, — сміявся Чурай, а його чорні блискучі очі сяяли — буяли молодечим життям. — Але ж яка в мене новина! Ляхи посла вельможного прислали.
— Цього й слід було чекати, — пошепки відповів Павлюк. — Якщо посла прислали — Потоцький уже видихся. Де пан посол?
— У дворі тупцяє та сніг місить. Я його в хату не пустив, хай перед гетьманським порогом постовбичить.
Павлюк запалив люльку, накинув кожух наопашки і вийшов надвір. Адам Кисіль в довжелезній рудій шубі, що полами вгрузала в сніг, стояв посеред двору в оточенні козаків... Павлюк потягнувся, подивився на сонце і ніби ненароком глянув на посла.
— Ба!.. Пан воєвода! — весело вигукнув Павлюк, ніби здибав свого давнього приятеля. — Якими вітрами? Давненько ми з вами не бачилися. Ще з Бара!
Адам Кисіль ще швидше засовав рукою, погладжуючи бороду.
— Чого це у вас руки ходором ходять, пане воєводо? — насмішкувато мовив Павлюк.
— Я з самого ранку стовбичу в цьому дворі! — визивно крикнув Кисіль. — Я вже увесь сніг тут перетовк. Це неповага!
— Не всім же й повагу виявляти. Сподіваюсь, пан воєвода на мене не в обиді, що я колись у Барі вікно в його замку вибив?
— Я надзвичайно радий! — буркнув Кисіль.
Так вони перемовлялися, стоячи на віддалі один від одного: Павлюк біля порога, польський посол посеред двору.
— То чого ж пан воєвода прибув до нас? Сніг у дворі товкти?
— Я прибув від єгомосці польного гетьмана! — Адам Кисіль потупцяв на місці, але змушений був підійти до Павлюка. — Прибув з ультиматумом!
— Добродії! — звернувся Павлюк до козаків. — Покажіть, як панові воєводі та його ультиматуму звідси вибратись.
— Але я ще не все сказав! — поспішно мовив воєвода. — Я прибув для переговорів. Єгомосць польний гетьман не бажає більше проливати кров.
— Чию? — поспитав Павлюк.
— Звичайно, шляхетську, бо хлопська єгомосць не бентежить, — з цинічною відвертістю відповів воєвода. — Коли б пан Павлюк був трохи розумніший і вгамував би хлопів, то...
— То ясновельможні пани міцніше б їм всілися на шиях? — додав за нього Павлюк.
— Не будемо шпигати один одного, — досить мило всміхнувся Адам Кисіль. — Чи не ліпше погодитися на мир?
— На яких умовах, пане посол?
— Єгомосць польний гетьман обіцяє зберегти і життя, і волю козакам, якщо вони припинять опір. Але про деталі миру єгомосць чекає пана гетьмана у себе в наметі. Життя і волю вам, пане гетьмане, твердо обіцяно.
— Передай, пане воєводо... — Павлюк якусь мить зважував свої слова. — Я прибуду до нього на переговори.
Павлюк тихенько зачиняв за собою двері й навшпиньках підійшов до ліжка.
— Ти... підеш? — тихо озвалася Марина.
— Не спиш? — сів на ліжко Павлюк.
— Я все чула.
— З Різдвом, моя люба! — Павлюк нахилився й поцілував її в теплу шию, де сторожко билася синя жилка. — Надворі така чудова погода! І тихо як у вусі. Наче й немає війни.
— Потоцький тебе чекає? — тривожно запитала Марина і, схопившись, сіла на ліжку, довге чорне волосся її розметалося по білих округлих плечах.
— Яка ти гарна! — прошепотів він, милуючись нею. — Я такий щасливий, що ти в мене є!.. — Він помовчав хвилю. — А до Потоцького я піду. Не турбуйся, моя кохана, все буде добре. Коли польний гетьман прислав послів, то почуває себе непевно. Я мушу з цього скористатися.
— А може, він скористається?
— Все може трапитися. — Павлюк гладив її плече. — Ти тремтиш?
— Бо ти затіваєш гру зі смертю. Це небезпечно. Це надто небезпечно! Ні-ні, я тебе нікуди не відпущу! Краще разом загинемо на валах міста, ніж до ляхів іти. Чує моє серце біду лютую. Ляхи підступні, їм вірити — що з хижим звіром в одній хаті жити. Як не задушить, то розтерзає. В ляхів немає жодного правдивого слова. Вони м'яко стелять, та твердо спати.
— Я знаю, — сказав Павлюк.
— То чому йдеш, коли знаєш?
— Мені, Марино, треба виграти час, — обняв її Павлюк за плечі. — Затіяти переговори, тягнути, відтягувати... Час працює не на ляхів, ось у чім суть. Тим часом повстання набере сили. Аби виграти час, я навіть дечим поступлюся ляхам. Лише б приспати їхню пильність. Повстання тільки починається, і виграти зараз час — все одно, що життя!
— А коли ляхи з тобою...
— Навіть якщо зі мною що станеться, повстання не загине. Інші його очолять. Хоч би й твій батько, славний ватаг Кизим, котрий збирає зараз в Подніпров'ї людей. — І додав твердо: — Що б там не загрожувало мені, але я мушу виграти час!
— Навіть власним життям?
— Навіть власним...
Марина заплакала, Павлюк рвучко притяг її до себе, жадібно цілував її щоки, мокрі від сліз, губи, очі.
— Допоки б'ється моє серце, ти завжди будеш зі мною!
— Гетьмане! — почувся знадвору голос Гордія Чурая. — Коні покульбачені, ляшки вже нас чекають!
— Іду! — крикнув Павлюк і востаннє обняв Марину. — Я такий щасливий, що ти в мене є! Скажи мені щось на прощання.
— Я... Ти іди... — тихо мовила Марина. — Коли треба – йди. За мене не турбуйся. Аби була воля на Вкраїні, а решта... Решта буде. Постривай!.. Ні, йди, якщо треба. А я... народжу тобі сина.
— Господи, який я щасливий! — вигукнув Павлюк. — Та мене жоден ворог не здолає. Ну хай уб'ють мене, а я все одно буду жити. У другому Павлюку. У малому Павлюку, який колись стане великим!
Він уклонився їй і вийшов з хати, і вона чула, як молодо і завзято зарипів сніг під його ногами...
Розділ двадцять третій
Дізнавшись, що Потоцький оточив Павлюка в Боровиці, Кизим із своїм загоном спішно подався виручати гетьмана. Два дні і дві ночі, не даючи ні людям, ні коням спочивку, гнав Кизим свій загін і надвечір третього дня вже був у Монастирських Луках. Звідси до Боровиці рукою подати, але змучений загін уже не міг рухатись. Кизим змушений був спинитися на ночівлю. Ледве діставшись теплих хат, козаки попадали покотом і поснули, навіть від вечері відмовившись. З усього загону на ногах трималося лише кілька вартових-дозорців та сам Кизим із сином. Хоча надворі потріскував мороз, батько з сином роздяглися до пояса і, вийшовши надвір, заходилися обтиратися снігом "від утоми". До малинового кольору натирали один одному спини і, як завжди, сперечалися. Кизименко доводив батькові, що не треба було спинятися у Монастирських Луках, а будь-що спішити в Боровицю.