— Ніби правда, — роздумливо мовила Параска, але оселедця з рук не випускала. — Викладай, як панотцю на сповіді, куди замандюрився?
І сотник змушений був викласти все, як на сповіді.
— То ви хочете Остряниці пособити? – Параска нарешті відпустила оселедця. — Зроду-віку не думала, що мій чоловік ще на щось придатний!
— Парасочко-о-о! — в розпачі затяг сотник. — Ти нам повстання зірвеш! Без обиняків тобі скажу!
— Не репетуй, бо всю Голтву згвалтуєш! — шикнула Параска — Ти чому мені зразу не сказав, що так і так, хочемо клятим ляхам вправити роги? А хотів тихцем з-під ковдри? Не на ту напав! Де моя запаска? Подай хутчіше!
По якійсь хвилі Параска вже стояла вдягнена.
— Ти чого як стовп стовбичиш? Нікуди я тебе самого не пущу! Удвох підемо ляхам боки латати. Де моя зброя? Ти думаєш, я остання спиця в колесі? Нехай наших знають! Зброю!
Сотник швиденько подав Парасці замашний макогін, розчулено шморгнув носом і поспитав:
— Хіба ти, Парасочко, мене ще кохаєш?
— Кохаю! — вигукнула Параска. — Та мені, може, світ білий без тебе не милий! Та чого ти стовбичиш, окаянний? Сотня жде, а він витрішки продає! Ходімо ляхам страсний четвер показувати?
— Так, так, Парасочко! — радо вигукнув Хрущ. — Ми їм покажемо нову Ординацію! Ходімо, Парасочко, ходімо ляхам роги вправляти! Живого місця вони не знайдуть на собі!
Остряниця зупинився в лісі біля Псла. Навіть тимчасовий табір завбачно велів окопати шанцями, обгородити возами й виставити посилену охорону. Така осторога була не зайвою: від самого Кременчука слідом ішов полковник Станіслав Потоцький з військом, що набагато переважало повстанське. До всього ж він мав сильну артилерію, а це також доводилося враховувати.
Козаки окопувалися, а гетьман, гукнувши джуру — меткого запорожця, парубчака Ониська Завірюху, — пішов з ним понад Пслом.
— Бачиш он ту дорогу? — показав рукою на другий берег.
— Бачу, пане гетьмане, і готовий ноги на плечі та бігом! Я прудконогий, як заєць. Вуха прищулю — й гайда!
— Тоді мотайся, хлопче, в Голтву до сотника Ничипора Хруща. Та гляди, не виклич підозри, бо в Голтві лядська залога. Тримайся, наче ти з ближнього села до дядька в гості простуєш. Скажи сотнику Хрущу, хай поменше воює з своєю жінкою, а відчинить вночі нам браму. Не забудь, треті півні проспівають — ми біля Голтви!
Джура тільки холошами полопотів!
Остряниця оглянув табір і лишився задоволеним: козаки добре окопалися. День згасав у болотистому мочаруватому лісі над Пслом. І ледве сонце сіло, як здійнялося справжнє комарине побоїще. Козаки без угаву відмахувались від кусючої орди, але палити багаття Остряниця не велів. Потоцький нишпорив неподалік, то ліпше до пори до часу себе не виказувати. Та гірше, ніж комарі, допікали Остряницю власні думки. Чи вдасться йому те, що не вдалося Сулимі й Павлюку? Вони зложили голови, але повстання, підняте ними, розгоряється з новою силою. Вже другий рік минає, як ллється кров, а воля як була далеко, так і лишилася. Козаки забагли, щоб він очолив рух по весні 1638 року. Він очолив і вийшов в Україну... Чи ж вистачить у повстанців сил цього разу? Шість тисяч козаків та селян зібралося по весні на Січі і вручили йому свої долі. І мрії, і палкі прагнення. Веди нас, гетьмане! Він повів повсталий люд.
Згадується, як то було...
Над Дніпром линув такий згук, наче над водою раз по раз били гармати. Лунко репалась, тріщала крига, клекотіла шуга... Дніпро скидав крижані кайдани, розковував свою волю. Ламаючи кригу, несучи шугу, ринула рікою велика вода, затопляючи низини й острови. Остряниця стояв на крутому березі Дніпра й дивився на льодохід. Велетенські крижини наповзали одна на одну, з гуркотом стискалися, розсипалися й крутилися в скаженій круговерті.
"Ось так і сила людська, — думав Остряниця. — Скільки не заковуй її в кайдани, скільки не гніти, а надійде час, пробудиться зі сну жага волі, в друзки рознесе кайдани і розіллється великою водою по всьому краї".
Над Дніпром дув вологий вітер, гостро й гірко пахло вільхою, молодою лозою, вербовими бростями. Того дня повстале товариство вибрало старшину Якова Остряницю своїм гетьманом... Він прислухався до тріскоту крижин, а у вухах все ще лунав набат на січовому майдані... Били довбиші в литаври, скликуючи товариство на раду, гудів весняний вітер над матір'ю Січчю, коли над майданом злетіло одне слово: "Остряниця!"
Курли-курли...
Остряниця задумливо звів голову: журавлі у високості. Але ж які ранні! Крига з Дніпра, сніг із землі, а вони вже курличуть. То, напевне, весна буде швидкою...
Підійшов Гуня, мовчки дивилися на журавлів. Тріщала крига на Дніпрі, курликали журавлі, ще гіркіше запахло вільхою, молодим полином…
— А Павлюк не повернувся з вирію, — зітхнув Гуня. — І батько Сулима... І багато — багато нашого славного товариства не повернулося з вирію. Під одними Кумейками, як скло, шість тисяч товариства лягло!
— Ось і наша черга настала, брате, — обняв його Остряниця. — Полетимо, а чи повернемося? Іноді мене сумнів гризе. Чи вийде що з цього? Чи не задарма гинемо?
— Коли на вівтар волі кров пролита, то не марно! Не ми, так інші кайдани розіб'ють!
— Будемо вилітати, Дмитре!
— Пора вже! — подав голос Скидан. — 3 великою водою і ринемо в Україну.
— Гінців уже розіслано? — запитав Остряниця.
— Як журавлі, розлетілися, — озвався Биховець. — Навіть на Волинь, Подолію та Покуття послані. Люд готується і чекає тебе, гетьмане.
— Гляньте, пани отамани! — раптом вигукнув Гуня, показуючи рукою на Дніпро. — Довговухе товариство в Крим по сіль попливло!
Отамани оглянулися. Неподалік від берега пливла крижина, а на ній сиділо троє чи п'ятеро зайців, злякано прищуливши вуха. Крижину несло у водяну круговерть...
— Загинуть сірі ні за цапову душу! — Остряниця збіг з кручі і подався понад берегом, випереджаючи крижину. Зайці, відчувши рятунок, з надією звели голови. Та ось гетьман розігнався, стрибнув на першу крижину і, щоб не впасти, присів. Крижина стала сторч, сяйнувши проти сонця ребром, але гетьман встиг перестрибнути на другу, та з тріском розкололася, і він опинився на третій. Так, перестрибуючи з крижини на крижину, Остряниця нарешті дістався до зайців.