— Чи ж, бува, не Павлюк прилетів на Базавлук? — не зважаючи на свою повноту, досить жваво підхопився кошовий. — Проходь, козаче, до нашої хати. Радий тебе бачити. Так, кажеш, утік з України?
— Утік, — розвів Павлюк руками. — Тільки не з України, пане кошовий, а від клятої шляхти, най би і слід її запав! Несила більше служити душогубам свого народу. Швидше вовком згоджуся вити.
— Ех, сотнику, — похитав білою головою кошовий. — Чи ж не я тебе прохав вдавати з себе ревного служаку, а тим часом реєстровців та посполитих докупи гуртувати.
— Не так сталося, як гадалося, пане кошовий, — з жалем мовив Павлюк. — Ми вже з гетьманом реєстрового війська Василем Томиленком почали було до таємного повстання готуватися, та...
— Запроданці продали? — швидко запитав Сулима.
— Продали, — зітхнув Павлюк. — Гетьман Томиленко вже й універсали полковникам розіслав, щоб запасалися харчами та порохом, дехто й готувався. А ось переяславський полковник Сава Кононович з гетьманським універсалом подався у Бар до коронного гетьмана. Щось там нашепотів Конєцпольському, і пішло... Хоча доказів проти Томиленка і не було, але булаву в нього забрали і передали її тій продажній шкурі, Кононовичу. А служити під орудою запроданця в мене не було сил. Захопив я з собою сотню — і гайда до вас. А на Україну я ще повернуся, щоб продовжити справу великих отаманів Косинського, Наливайка, Тараса Трясила.
— Бог тобі в поміч, — кошовий поставив на стіл карафку і три срібні келишки. — Нумо, вип'ємо за твій приїзд. І за ту пожежу, котру ви, сини мої, роздмухаєте на всю Україну. І пиймо до дна, на дні добрі дні і добра година!
— Щоб не було ворогам добра! — гаряче мовив Павлюк.
— Щоб Україна була вільною птицею у вільному небі! — вигукнув Сулима.
Випили, гомоніли...
— То задумка наша така, пане кошовий, — ділився своїми думками Сулима. — Зруйнуємо Кодак, викишкаємо панів з порогів і дамо Павлюку кілька тисяч запорожців для початку. Хай веде їх на Вкраїну.
— Після Кодака підемо до Черкас! — твердо сказав Павлюк. — Замок там багатий, чимало армат, великі запаси пороху, свинцю та куль. Захопивши черкаський замок, розішлемо по містах і селах України повстанські універсали. Люд звідусіль потече до нас. Зараз Україна — що бочка з порохом. Вже збираються по лісах загони, палять панські маєтки. Але потрібна іскра. Одна лише іскра!
— Святе діло задумали, — мовив кошовий. — Починайте з Кодака і летіть на Україну!
Вже коли виходили, Сулима затримався в дверях.
— Пане кошовий, там біля ганебного стовпа двоє козаків…
— Ти хотів сказати, пане отаман, злодіїв? — сердито перебив його кошовий. — Були вони козаками!
— Але вони можуть вдруге ними стати! — запально вигукнув Сулима. — Віддайте їх мені.
— Вони мусять понести ту кару, яку заслужили, — холодно мовив кошовий. — Щоб інші честі не губили і звання святого козацького. Щоб лицарями були, а не злодюгами!
— Це так, — погодився Сулима, — вони заслужили сувору кару. Але ж їх заб'ють на смерть. Ліпше я заберу невдах з собою, хай біля Кодака кров'ю змиють вину. Загинуть, так з честю, живі лишаться — людьми стануть.
— А правду каже батько Сулима, — озвався Павлюк. — Як їх гамселить дубцями, то хай ліпше вони ворогів погамселять.
Кошовий махнув рукою.
— Беріть! Мо’, що й вийде з них!
Розділ п'ятий
Щовечора перед заходом сонця сурмили "зорю", міст через рів піднімали, робили перекличку, чи всі драгуни на місці, і замикали ворота — до ранку нікого не впускали до фортеці і нікого з неї не випускали, хоч би яка не виникала потреба. Така обережність після двох нападів на залогу була не зайвою. Комендант у супроводі кількох драгунів сам особисто перевіряв, чи міцно зачинена брама, потім обходив фортецю, піднімався в бастіони, до сигнального дзвона, перевіряв варту на стінах, аби впевнитись, що всі на своїх місцях і пильно стережуть фортецю. Варті повсюди наказував:
— До ранку не стуляти очей! Хто засне — зарубаю на місці! Як собаку! Пильнувати все навколо. При перших же підозрілих звуках вночі — здіймати тривогу і будити мене.
Вигляд у коменданта — злий і прискіпливий, варта витягується під його важким поглядом і клянеться до білого ранку не стуляти очей. Але тільки комендант ішов далі, як сторожа, посміюючись, вкладалася спати. Ніхто не бажав маятись на стінах усю ніч. Все одно, скільки не пильнуй, до ранку нічого не трапляється. Щоправда, одного вартівника вони все ж зоставили на ніч — біля сигнального дзвона. Коли що помітить підозріле — бемкне у дзвін, цього й досить. Так міркувала варта і вкладалася спати, сама того не підозрюючи — назавжди.
Обійшовши бастіони, комендант довго стояв на стіні, в задумі дивлячись на Дніпро. Ніч темна, глуха й задушлива. Жодної зірки чи світлої цятки, як обложили небо важкі хмари вдень, так і тримають його в облозі. Зі степу тягне духотою, духмяними запахами трав. На душі в коменданта важко. Не довіряв він ані ночі, ані своїй варті. Внизу широкою стрічкою білів Дніпро, за ним — густа темрява, у якій глухо шумів Кодацький поріг. Хто там ховається в пітьмі Задніпров'я? Комендант почував себе неспокійно, якась неясна тривога то наростала в його грудях, то затихала, то знову бентежила. І невідомо, звідки вона бралася і що віщувала. Бентега полонила коменданта ще звідтоді, як реєстровці розбили загін драгунів, а самого комісара фортеці шляхтича Пшияловського загнали у рів, де він благополучно й околів, наштрикнувшись на дубове кілля. Ну, скажімо, Пшияловському туди й дорога, біс із ним! Він, Маріон, легко позбувся донощика — це навіть добре. Але де взявся той загін козаків і той гарячий сотник Павлюк? І куди він зник — повернувся на Україну чи гайнув на Запоріжжя підбурювати січовиків? А сталося так. Пшияловський із загоном драгунів поїхав на чергові лови втікачів — такі поїздки відбувалися щодня. День загін водив комендант, день — комісар. Так і чергувалися. Досі все закінчувалося благополучно, більше того, частенько вдавалося ловити втікачів, а того разу їх ледь самих не спіймали. Неприємності почалися на самому початку — застряв підйомний міст. Як брамники не крутили важке колесо, міст застряв і повис — ні сюди ні туди. Пшняловський огрів канчуком брамника, старшого варти, але й те не допомогло. Зрештою міст таки вдалося опустити на рів, але настрій в комісара був геть зіпсований — поганий знак, коли підйомний міст перед виїздом у степ застряє. Загін витягнувся в одну лінію, доки проїхали обшир, де були розкидані гостроконечники, а далі розпорошився й, охоплюючи якомога більше простору, повільно рухався вгору понад Дніпром. Зазирали в кожну балку, шастали в прибрежних очеретах та кущах — чи там, бува, не причаїлися втікачі?