— Та що ж це таке, людоньки?! — пролунав зненацька дужий голос, і сотник вмить голову в плечі убрав. — Ти, гетьмане, поставив мого чоловіченька найстаршим у місті, то, виходить, і я мушу йому підкорятися? Та хіба ж я свою нитку прясти вже не можу?
— У місті — так, — засміявся Остряниця.
— А дома хто отаманом буде? — доскіпувалась Хрущиха.
— А дома отаманом буде пані Хрущиха.
— Чув?! — кинулась Хрущиха до сотника і під загальний сміх дала понюхати міському отаманові замашного макогона...
"Я повернуся... я повернуся, — похитуючись в сідлі, думає гетьман. — Хай хоч і каміння з неба падатиме, а я до тебе повернуся, Орисю-чарівниченько!"
Розділ восьмий
Підходячи до Лубен, Остряниця припустився двох похибок. Перша: потомив довгим переходом людей і коней; друга: не вислав вперед розвідки, будучи певний, що ляхи заперлися в міському замку. Цим і скористався Потоцький. Прибувши в Лубни раніше, він дав війську прийти в себе з дороги, поповнив свої ряди свіжою лубенською залогою, запасся порохом, крім того, з Києва до нього підійшли нові загони реєстровців тих старшин, котрі тягнули руку за Річчю Посполитою... Потоцький зважився на ризик дати бій повстанцям у відкритому полі, де вони менше всього будуть сподіватися нападу. І влаштував засаду. Перед Лубнами простилалася чимала рівнина, котру перерізала єдина дорога, що вела до міста. По рівнині там і тут росли кущі терну, траплялися горби та ярки. Потоцький велів спішно вирити шанці, заховати в них гармати і обслугу й замаскувати все те кущами. Коронна кіннота зайняла позиції за ліском на сході. Крім того, реєстровці збудували кількасот "гуляй-городів" — невеликі дощані укріплення-халабуди на колесах. Ховаючись в "гуляй-городах", реєстровці могли без втрат обстрілювати повстанців на голій рівнині... В ярах та за горбами позалягали жовніри.
"Коли ще й обоз в Остряниці відстав, то й зовсім буде добре, — подумки радів Потоцький. — Я візьму своє за втечу!"
Не відаючи про засаду, повстанці похідним маршем рухалися відкритою рівниною вранці сімнадцятого травня. По той бік рівнини на протилежному березі Сули виднілося місто і замок. Туди й прямували козаки, певні, що ворог заперся в замку... Та тільки вони розтягнулися по рівнині, зненацька затрубили труби і невідь-звідкіля вдарили гармати...
В одну мить на рівнині зчинилося щось неймовірне. Гармати були невидимі і били з-під землі, козаки розгубилися й від торопу нічого не могли втямити. Гармати зробили своє... Козаки падали десятками, конаючи, іржали коні, тріщали вози, дим закутував рівнину. Повстанці, охоплені панікою, сипонули врозтіч...
— Стій!.. Стій!.. — кричав гетьман, ганяючи коня полем між ядрами, що густо летіли. — Не втрачайте голів, хлопці! Дали хука — будемо триматися! Хорунжі! Сотники! Відводьте людей до лісу!
Коні і люди змішалися на рівнині. Гармати (тепер Остряниця побачив, що вони були вкопані в землю і замасковані кущами терну) били прямо "в лоб" і з кожною миттю все дужче і дужче спустошували повстанські ряди. Жовніри з-за горбів та ярів відкрили густий мушкетний вогонь... З величезним трудом Остряниці вдалося вгамувати переполох. Козаки нарешті отямилися і взялися за мушкети. Гармаші прямо з возів почали бити по жовнірах. Ніби трохи розвиднилося, гетьман вже почав наводити лад у сотнях, як зненацька з-за лісу вилетіла кіннота...
— Ониську! — крикнув гетьман джурі. — Оббіжи старшин і сотників. Хай негайно стають табором. Рити шанці ніколи, оточуватися возами. Старшини Гарун і Сутяга захищають табір ліворуч, Биховець і Боюнь — праворуч. Я залишаюся на чолі. Возами, возами оточуйте табір!.. Голоблями вперед! Гармаші! Бийте прямо з возів по конях!
Повстанці ледве встигли оточити свій табір возами, як налетіла коронна кіннота. Задвигтіла земля від сотень і тисяч копит, вуха глухли від ревиська. Остряниця кинувся на ліве крило, швидко наладив оборону, між возами велів поставити гармати. Залп, гарматний і мушкетний, злився в один суцільний гул. Перші вершники були скошені... Козаки повеселіли.
— Так їх, так!!! — кричали козаки. — Втремо ще маку!
Залп за залпом били гармати, і ядра падали під ногами коней, летіли навсібіч вершники... На рівнині аж чорно стало від порохового диму... Кіннота не витримала козацького вогню, але й не відступила, а закрутилася по полю... І тут по не захищеному табору повстанців вдарила потужна коронна артилерія. Ядра падали в гущі козаків, і ніде від них не було схову. Кіннота, перешикувавши свої ряди, знову понеслася на табір... Другий приступ кінноти з трудом відбили гармаші, котрі ховалися між возами. Та від цього легше не стало, бо на чоло табору посунули жовніри, на ходу ведучи вогонь.
Остряниця метнувся до старшини Недригайла, котрий першим зав'язав бій із жовнірами. Ті йшли на повний зріст...
— Підпускайте їх ближче! — кричав Остряниця. — Бережіть кулі та порох!.. Ще ближче підпускайте, ближче...
Жовнірів підпустили, а тоді дали по них залп, один, другий, і жовніри позадкували, а далі не витримали й кинулись навтьоки.
— Ага-а!! — кричав Недригайло. — На повний ріст ішли, а назад рачки сипонули!
Кіннота також відійшла. Можна хвилю передихнути.
— Пане гетьмане! Справа "гуляй-городи"!..
Гетьман подався на правий край. Все поле праворуч було всіяне "гуляй-городами". Ховаючись за дощаними халабудами на колесах, ворог робив уже котру спробу наблизитися до повстанського табору.
— Ех, чорт!.. Сюди б гармат! — крикнув гетьман. — Джуро! Біжи до Сурмила! Хай перекине на правий край хоч дві гармати Стривай! Двох мало. Три. Хай де хоче візьме, а дасть. Швидше!
Гетьман знову подався на ліве крило, де втретє йшла на приступ кіннота. Біг табором, що являв собою жахливу картину. Всюди убиті, потрощені вози, розшматовані коні, якесь збіжжя, вирви від ядер... З усього розгону Остряниця налетів на козака, котрий марно намагався запхати вирвані ядром нутрощі.
— Пане гетьмане! Пристреліть, ради Бога... На тім світі дякуватиму!.. Па-ане...
Нещасний дивився з такою мукою і благанням, що Остряниця звів пістоль, але вистрелити не встиг, бо якась сила підкинула його вгору і світ померк...