— Ти маєш своє господарство.
— Цур йому! Я хочу на Січ.
— Але ти забув туди дорогу.
— Я був колись козаком! — у відчаї вигукнув Хвесько. — Ми ж козакували колись разом, Йване. А потім я забув дорогу на Січ. І осліп. Збогарадься, Іване... До товариства хочу. Більше мені нікуди подітися, ніде сліпу голову прихилити.
— На Січ їхатимуть гінці і візьмуть тебе з собою, — сказав Сулима.
— Спасибі й на тім...
— Немає за що... Бувай!
На фортечних мурах сурмили перемогу. Козаки підкидали вгору шапки.
Сулима стояв і слухав, як сурми клекотіли про славу козацької зброї, як спалахували вони золотим вогнем на сонці.
— Іване...
Сулима оглянувся. Старий Нечуйвітер намагався звестися з землі. Вуса в нього були червоні. Тільки брови лишалися білими та оселедець, як і раніше, сріблився... Кинувся до нього Сулима, підняв старого, але Нечуйвітер не міг уже стояти, і Сулима посадив його, притуливши спиною до каменя.
— Не розминувсь я з кулею, — сказав Нечуйвітер хрипло і важко, а в горлі в нього забулькало. — Стрілись ми на одній дорозі, тісно нам вдвох було...
— Яремо, води! — крикнув Сулима.
— Може, у фортеці обмаль води, то я вже й так обійдуся, — кволо мовив Нечуйвітер. — На тім світі вже нап'юся мертвої...
— Батьку, за фортецею ж Дніпре...
Ярема приніс воду в тріснутому горщику, Нечуйвітер довго і жадібно пив, розливаючи воду собі на вуса, і вода стікала йому на груди вже рожевою...
— Відкозакував я своє, — якось вибачливо мовив старий. — Відмолодикував і відстрибав... Але на тому світі ще покозакую — Передихнувши, запитав: — Чи є на тім світі козацька Січ?
— Мабуть, є, батьку.
— Тоді й помирати легше. — Нечуйвітер ворухнувся, і тихий стогін зірвався з його спечених уст. — А бий тебе лиха, вже й стогну. А раніше ж — ого-го! Здоровий був як бик. Мішок у зубах носив. Візьму зубами мішок за зав'язку і пру його. А тепер ось, бачиш, стогну і встати не можу від якоїсь поганської кулі.
— Ой, батьку... — тільки й мовив Сулима, — доживали б свій вік при Січі.
— Тіпун тобі на язик! — аж сіпнувся старий козак. — Та я вдячний долі, що послала мені смерть не на лаві від старості, а в полі та з шаблею в руках, як і подобає лицарю. — Вмовк, збираючись з силами, а тоді кволо запитав: — Ніби десь сокири цюкають?
— То для Кикошенка та його побратимів домовини тешуть.
— Тоді за одним рипом хай І для мене готують. Щоб двічі людям голови не морочити та від діла не відволікати, — сказав старий.
— Спасибі вам, батьку, за все, — прошепотів Сулима.
— Одним "спасибі" не відбудешся, — спробував було посміхнутися Нечуйвітер. — Є в мене до тебе прохання, Йване. До сходу сонця дотягнув я... А далі... Змоги нема. Подивився, як сонце сходить, і досить. То прошу тебе, сину, виконай мою останню волю: дай пістоля.
— Сулима відсахнувся...
— Бач, який лякливий, а ще отаман, — Нечуйвітер простягнув стару, висохлу руку, всю в зморшках. — В правицю мою вклади пістоля, Йване. Бачиш, який я немічний зробився, прямо смішно. Тепер ось пістоля не здужаю взяти. Вклади його мені в правицю...
— Вкладу, батьку, — озвався Сулима, але з місця не зрушив.
— Чого ж ти баришся? — з докором мовив старий козак. —Хочеш почути, як стогнатиме Нечуйвітер? Запаморочиться в голові — і застогну. Зовсім буде не по-козацькому. А жити мені все одно не довго зосталося... — Передихнув, збираючись з силами. — Пістоль у тебе за поясом. Подивись, чи він з кулею, і дай мені його в руку.
Сулима витяг пістоль, поцілував його і поклав у правицю козака.
— Спасибі вам, батьку, за службу вашу лицарську. — Сулима поцілував старого в губи. — Прощайте, батьку! Не поминайте лихом!
— Заспівай мені пісню... — попрохав Нечуйвітер. — Нашу пісню, вкраїнську. З рідною піснею і смерть легша.
Сулима, схилившись над старим козаком, тихо заспівав:
Ой на горі вогонь горить,
Під горою козак лежить,
Порубаний, постреляний,
Китайкою покриваний...
Розділ сьомий
Звістка про те, що запорожці захопили Кодак і мають перетворити його на власну фортецю, швидко облетіла не лише Україну, а й Польщу. Магнатство занепокоїлось, а що коли Кодак-то лише початок? Повстання неминуче, якщо від Кодака запорожці підуть на Україну. А тут ще й коронне військо як повіялось по весні в Прибалтику, то й досі там воловодиться. І магнатство розхвилювалося не на жарт. Де взяти силу, котра б повернула їм втрачену фортецю на Дніпрі і запобігла новому повстанню?
Шляхта втратила сон.
У Барі, резиденції коронного гетьмана Речі Посполитої, сидів воєвода Адам Кисіль, один з найбагатших магнатів Польщі. Він тимчасово заступав коронного гетьмана, до нього й посунула стривожена шляхта, вимагаючи, аби запорожці були негайно вигнані з Кодака. Та заступник коронного не мав ніякого війська і почував себе як на бочці з порохом. Але панічний страх не був притаманний Адаму Кисілю. Це був хитрий і врівноважений політик, котрий менше всього був схильний загрібати жар власними руками. І тим більше руками шляхти.
— Прошу панство ясновельможне не хвилюватися, жар будуть загрібати не білі, а чорні руки, — ласкаво виспівував він переляканій шляхті, і його великий лисий череп врочисто блищав, наче мармуровий. — Отож нацькуємо українців на самих же українців. Одні українці захопили Кодак, інші українці повернуть його нам, та ще й у придачу піднесуть голови своїх братів. У цьому наше спасіння. Тільки в цьому!
— Проше, пане воєводо, але то давно відомо, що реєстровцям довіряти — все одно що вовками орати!
— Але відомо також, що й вовки іноді собаками стають, —лагідно посміхався Адам Кисіль, погладжуючи густу довгу бороду. — У нас немає вибору: або реєстровці, або пропали. З їхньою старшиною я зумів побалакати як треба. Не всі ж у них Павлюки, знайдуться й іуди! А в нас — тридцять срібняків...
У Бар, до заступника коронного гетьмана, були спішно викликані гетьман реєстрового козацтва Сава Кононович з старшинами Іляшем Караїмовичем (на нього найбільші надії покладав воєвода), Сидором Лелекою, Дмитром Джевагою та Семеном Хваленком.
Чекаючи гетьмана та старшин у замковій залі, доки вони хоч дорожню пилюку з себе пообтрушують, Адам Кисіль зручніше вмостився в м’якому кріслі, склепив набряклі повіки й, погладжуючи бороду, поринув у свої думки... Зовні здавалося, що воєвода просто спить. Але то була омана. Він напружено мізкував, як повести себе з реєстровою старшиною та як її нацькувати на Кодак. Не вельми то привабливе діло — мати справу з іудами, але що вдієш, доводиться. Розумів, що не всі реєстровці однаковісінькі, тут їх одним квачем не вимажеш. Трапляються серед них чесні й відважні, котрі не підуть супроти своїх, Сулими й Павлюка, але є поміж ними і зрадники, є й такі, що хитаються між двома таборами, а є такі, що, не задумуючись, за золоті обіцянки що хочеш вчинять. Таких чимало, особливо серед старшин... Звичайно, реєстровці формально перебувають на службі в короля Речі Посполитої, і він, як воєвода, та ще й сеймовий комісар в питаннях реєстру, міг просто веліти їм своєю владою йти на Кодак та виганяти звідти Сулиму. Але... З того пива не буде дива, як кажуть на Україні. З примусу в такому делікатному ділі нічого не вийде. Старшина без вигоди не полізе під кулі.