Чоловіки беруть, дякують.
— Нема за що! — гуде Кизим. — Міцніше тримайте шаблі, бо вони, як і горобці, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лінуйтеся, щоб панота всмак скуштувала наших шабель. — Вздрівши гетьмана, Кизим гукнув: — Чи так я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть?
Майдан затих, всі повернули голови до Павлюка. —
— Дадуть ляхи нам волю! — голосно сказав Павлюк. — Як на кладовищі опинимося, так і дадуть нам волю. Лежіть, як вам подобається, в могилах. Ваша воля. А коли вільно хочете під сонцем жити — беріться за зброю! Павлюка пани можуть здолати і голову йому відтяти, але вам усім, Україні нашій — ніколи!
— Ми всі до тебе прийдемо, пане гетьмане! — на увесь майдан гудів Кизим. — Веди нас за волю, гетьмане! Зненацька почувся тоненький розпачливий голосок:
— Пане гетьмане, мене мати не пускає.
Майданом пронісся сміх, голосний, навальний, і уже задзвеніла пісня:
На вулиці сурма грає,
Мене мамка не пускає
"Пуста мене, моя мати,
На Січові погуляти!"
Підхопив майдан пісню, згасли нараз безтурботні посмішки, суворими стали виснажені лиця, і увесь люд від малого до попа біля церкви тихо, врочисто, як молитву, заспівав:
Ой ви, орли, ви, соколи,
Занесіть мя в чисте поле.
Та й за нашу Україну
Будем битись до загину!
В надвечір'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на які вантажили гармати реєстру, порох та свинець, перевіряв, чи добре все вкладено, чи не буде в дорозі якої неув'язки. Прийшов Кизим.
— Запрошую вас, товариші й братове, до себе на вечерю. По келишку вип'ємо, щоб не гасло полум'я в наших горнах, щоб залізо завзятіше кувалося!
— Куй залізо, доки гаряче! — посміхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та Скидана, і ті дружно кивнули головами.
Кизим мешкав у кривій вуличці, десь аж на околиці Черкас. За його дворищем простилалась зелена левада з вербами, з озерцями та осокою. В кутку подвір'я стояла кузня, маленька, закіптавлена, в дворі гори всілякого базавлуччя, заліза, поламаних коліс, бричок, плугів. З кузні — міцний запах гарячого заліза, вічного духу всіх кузень. Чути було, як завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей віялом вилітали іскри, ніби рятувалися від важкого молота.
— Гаси горно, сину, та йди гостей зустрічати! — мовив Кизим. — Будемо оковиту клепати!
Зігнувшись, аби не стукнутись об одвірок, з кузні вийшов Кизименко-молодший у фартусі, з засуканими рукавами, випростався, аж у дворі враз стало тісніше. Як і батько, дебелий, пропахлий димом і залізом, він стояв і посміхався сліпучою білозубою посмішкою. Павлюк подивився на батька й сина, головою похитав:
— Але ж і витязі-лицарі!
— У нас, у Кизимів, увесь рід такий, — гордовито мовив коваль. — Усі — хоч небо підпирай, і всі ковалювали. І батько мій, і дід, і прадід. Гарячі ми люди, Кизименки. Все життя біля вогню та заліза, тому нас хороби та смерть обминають.
— А ми тую смерть за шкірку та в горно! — басом озвався Кизименко. — А тоді витягнемо та на ковадло і молотом її, молотом... Як відклепаємо, не то що наше подвір'я, Черкаси обминатиме.
Біля кузні лежав ворох шабель гартованих, ножів, наконечників для списів. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистіла.
— Добре ляшкам голови стинатиме! — задоволене мовив старшина — Дасть Бог, твоїми шаблями, ковалю, щастя здобудемо.
— Аби лишень ляхів вигнати, а щастя ми й у кузні виклепаємо! — гуде коваль. — Жоден пан не вгризе його, зуби поламає.
— Боротьба — це і є щастя, — задумливо мовив Павлюк.
— Ось заради цього щастя й шаблі куємо, — коваль витер руки. — Прошу дорогих гостей до моєї хати на скромну гостину.
Хатина в коваля, як і кузня, була маленька і теж вгрузла в землю, але чиста й охайна. Стіни побілені, віконниці сяють свіжістю фарб, кручені паничі весело на стріху по тичках снуються. Зразу видно жіночу руку. Та ось і господиня. З хати вибігла дівчина, висока, тоненька, з довгою чорною косою, зашарілася. кланяючись.
— Прошу гостей дорогих... Чим багаті, тим і раді.
Її ніжне юне личко так і полум'яніло, полум'яніла вишивана сорочка, дівчина зніяковіло заплітала і розплітала кінчик довгої коси.
— Оце й господиня наша, — казав коваль. — Дочка Марина. Ми з сином у кузні клепаємо, а вона по господі падкує та до столу нас заганяє. Так і живемо.
— Гарна ж у тебе дочка, — підкрутив Скидан вуса. — Коли б я не таким уже молодим був, то, мо’ й сватів до тебе, ковалю, заслав.
— Не гарячкуй, полковнику! — осадив його Томиленко — Тут уже й молодші за тебе сватались, та й ті відкоша хапали!
— От же лишенько! — розвів Скидан руками. — Коли наше не влад, то ми з своїм назад!
Марина зашарілася і стала ще вродливішою. Павлюк із смутком поглянув на дівчину, і туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося.
— Прошу вас, пане гетьмане, — Марина глянула на нього великими чистими очима, в яких було стільки нерозтраченої дівочої ніжності й доброти.
З думки не йшла Олена. Дивився на Марину, а бачив далеку, назавжди втрачену свою кохану. За столом сидів неуважний, увесь поринувши в невеселі думи, мало пив, майже не їв. Господар та гості, розігріті оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув пісню, Павлюк і собі підхопив, аби розвіяти тугу-журбу:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
ой гай зелененький,
Як виїжджав з України козак
молоденький.
Як виїжджав, шапочку зняв,
низенько вклонився:
"Прощай, прощай, громадонько,
може, з ким сварився".
Хоч сварився, не сварився,
щаслива дорога!
Зостається на Вкраїні
дівка чорноброва...
А далі співати не міг, бо зовсім тяжко стало на серці. Встав і, ніким не помічений, вийшов надвір. Павлюк попростував двором, аби побути на самоті. Вечоріло, над подвір'ям уже висіли перші зорі. Смокчучи люльку, Павлюк пішов на леваду, спинився біля верб. Марина несла воду від криниці. Побачивши Павлюка, спинилася, а відра на коромислі тихенько і ніби злякано гойдалися.. Хлюпалась вода.
— Дай напитися, дівчино.
Вона мовчала, відра сполошено гойдалися. Павлюк взяв відро за дужку, у відрі плавали зорі. Він посміхнувся ("Зоряна вода, кажуть, на щастя"), жадібно пив холодну джерельну вологу. Звів голову, Марина дивилась на нього сумними очима.