— Хоч хто-небудь вцілів із Зеленої Гути? Олена заперечливо похитала головою.
— Катюги!.. — голубі Романові очі зробилися чорними.
— Зосталась у селі корова, — по хвилі озвалася Олена. — Я доглядала її, доїла й напувала тебе силоміць молоком. Та ще півень до нас приблукав. Оце і все, що лишилося від Зеленої Гути.
Роман відчув, що під ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовті метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком.
Олена тоді опам'яталась серед ночі. Навпроти вишняків дотлівала купа головешок, і Олені здалося, що то горять очі живцем спалених жінок і дітей. Закричала від болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не віднайшла Романа. Він тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звідусіль дивилися яскраві цяточки, і вона ніяк не могла збагнути, чи то вуглинки тліють, чи очі спалених благають про помсту, її лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. І всю ніч перед її внутрішнім зором у чорній пелені тліли криваво червоні вуглинки... Та іде чула, як десь мукала корова.
Вранці, ледь засіріло, Олена подибала на розвідини. Село спалене дощенту. Жодної вцілілої хати! Сумно і боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудів вітер, здіймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тліли головешки, смерділо згарищем. У дворах торготіли скелети обгорілих дерев, хилиталися шматки недогорілих тинів. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, і в пам'яті поза іі волею фіксувалися різні деталі: лелека посеред вулиці з обгорілими крилами, видно, злетів, охоплений вогнем, з палаючої хати і впав посеред вулиці, тріснутий глечик на тичці, вітер сумно завивав у його горлі, горобці, що сиротливо сиділи купкою посеред вулиці й горнулися одне до одного, не знаючи, куди їм тепер приткнутися, і лише благально цвірінькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидів на бовдурі й дивився на неї одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорілий явір, маяла, ніби махала білими руками й благала порятунку, колодязний журавель з відром, високо піднятим у небо, наче він хотів гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жінка посеред вулиці з мертвим немовлям...
Не пригадує, як вона віднайшла в одному з дворів уцілілу клуню, як перетягувала туди Романа, а потім хоронила жінку з дитиною і священика з хрестом... Опам'яталась від голосного "кукуріку" червонястого когута. Так почалося їхнє життя в спаленому селі. Олена нагріла води в якомусь черепку, промила Романові рану, приклала подорожника, перев'язала груди і задумалась: що ж робити далі?
Півень не відходив од неї ні на крок, крутився під ногами, коли вона безвільно, сама того не помічаючи, блукала згарищем чи заклякло сиділа під клунею й годинами не ворушилася, півень підходив до неї й голосно кукурікав, витягуючи шию і ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась і йшла до Романа...
— Оленко... — раптом озвався одного ранку Роман і дивно на неї глянув. — А в тебе пасемко над скронею... сиве... — І поринув у небуття.
Олена хотіла заплакати, але сліз уже не було. Так вона й просиділа до вечора, зволожуючи Романові спечеш губи та міняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечір'я зненацька почула сумне? му-у-у-у...
Притьмом вибігла з клуні, бо мала таке відчуття, що то її саме життя кличе. Посеред вулиці стояла бура шута корова і сумно озирала згарище, не відаючи, куди їй тепер іти.
— Манько! Манько! — крикнула Олена перше, що їй спало на думку, і корова, вгледівши живу душу, заревіла і рушила до неї. Олена вибігла навстріч, обняла її за шию, плакала і все повторяла: "Манько... Манько... годувальнице ти наша..."
У корови було розперте вим’я, вона жалібно мукала, і Олена, аби полегшити їй муки, здоїла її просто на землю, а потім побігла до того дворища, де бачила на тичці тріснутий глечик, надоїла молока.
— Живемо, Романку, в нас уже й корова є! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш.
Олена витягла з клуні очеретину, відломила дудочку і через ту дудочку влила трохи молока Романові в рот... Роман ніби очунявся, ковтнув молоко, і вона затремтіла на радощах, що він буде жити, наперекір всьому буде жити! І корова Манька, і червонястий півень!
...За місяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клуні, була вже пізня осінь, і на болоті за спаленим селом прощально кричали журавлі. Роман мружився від нежаркого осіннього сонця, жадібно вдихав прохолодне і чисте повітря... З дерев облітав жовтий лист і багрянцем вкривав згарища, пливли срібні павутинки...
— Ой, як хороше жити! — зітхнув Роман на повні груди і відчув, що біль у серці вже зник. — Як гарно з тобою жити, Оленко! — Ти часто мені марилась... Буцімто ми з тобою вінчаємось у церкві. Стоїмо, побравшись за руки, підходить до нас отець Никодим і раптом ні з того ні з сього починає заливати нас молоком... І я знову провалююсь у чорну порожнечу... — Узяв її руки, припав до них губами. — Я ніколи не забуду, що мене врятували оці руки, вдихнули у мене життя...
— Ні, — сміялась вона, — тебе врятувала Манька. І повела його на вигін, де паслася корова з великими добрими очима.
— Ось твоя годувальниця, — Олена легенько підштовхувала Романа. — Ну, підійди, подякуй Маньці за молоко.
Роман гладив корову по шиї і мав таке відчуття, що він щойно вдруге народився на білий світ. У кожній клітинці його тіла бринить молода сила, оновлене життя починає в ньому грати, як молоде вино... Увечері, коли вони сиділи в клуні, він поцілував її в губи, потім у щоки, в очі... Червонястий півень злетів аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звідти кукурікав, вітаючи нове життя, що бростилось на згарищі села...
— Як ти жила, кохана, доки я в непам'яті був? — запитав Роман.
Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. І він зрозумів, що їй було тяжко і страшно одній в руїнах, серед мертвих і спалених. Як вона ночами тремтіла, тулячись до нього, а він горів у непам'яті, і їй все ввижалося, що з церкви виходять спалені жінки й виносять на руках спалених дітей... А вдень вона метушилася біля нього, доглядала корову, разом з півнем ходила в спалений маєток, вишкрібала в засіках комори по жмені борошна, на городах копала картоплю, варила і годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а він був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному світі... Відчував, що Оленка вже навіки його, найдорожча, найкраща, найрідніша людина у світі!