— Приємно, Іляшку, приємно, — враз ожив Потоцький — Та гляди, щоб вона...
— Надійна, ваша милість! Я ще й скупатись її примусив.
— Ти в мене як євнух!
— Стараюся, ваша милість, стараюся.
Караїмович зник за дверима й по хвилі увів молодицю. Потоцький метнув похапливий погляд, і дух йому перехопило. Гарна! Зваблива! Висока, горда, в міру повна. Лице ледь видовжене, матово-біле. Чорні брови, високе чисте чоло, губи як мак. Коси вінком складені круг голови.
— Підходь, Глафіро, підходь, — метушився біля молодиці Караїмович. — Не бійся, пан гетьман тебе... хе-хе, не вкусить. Пан гетьман… вони... хе-хе... справжній мужчина і вміють приголубити вірних жінок. — До Потоцького вибачливо посміхнувся: — Звиніть, ваша милість, недотепу, від радощів їй мову відібрало.
— А чого це ти так зблідла, Глафіро? — Потоцький, м'яко ступаючи, скрадливим кроком підійшов до молодиці, двома пальцями взяв її за підборіддя.
— Від радощів, ваша милість, від щастя... — Караїмович, кланяючись, визадкував і вже в другій кімнаті випростався.
— Ху-у... — обережно перевів подих. — Слава тобі, Господи, сподобалася гетьману! Тепер аби вона подарувала йому солодку ніч — і я на коні... — задоволено потер руки. — Гетьманська булава буде моєю. Після цеї ночі Потоцький хіба ж так заприязніє до мене. Хі-хі!..
Походив по кімнатах палацу, відчуваючи, як у нього горять щоки від збудження, що вдалося ще більше догодити можному владиці. Все складається добре. Завтра він поведе поляків до Мошен, з Павлюком буде покінчено. Річ Посполита оцінить його заслуги і нагородить булавою... Насолодившись всмак своїми мріями, Караїмович знову підійшов до гетьманської спочивальні.
"Цікаво, як він там... Задоволений? — приклав вухо до дверей, аби зайвий раз пересвідчитись, що гетьман задоволений, і відчув щось підозріле... Спершу ніби хтось крикнув здавлено, з останніх сил, потім захрипів... Хрип був передсмертний... Не тямлячи себе зі страху, рвонув двері й побачив, що молодиця, зваливши Потоцького на ліжко, душить його за горло. Гетьман марно силкувався відірвати її руки від свого горла й безсило хрипів...
— А-а-а!!! — закричав Караїмович й одним стрибком кинувся до Глафіри, схопив за сорочку, намагаючись стягти її з гетьмана. Але це йому не вдалося, тоді, висмикнувши запоясник, загнав його Глафірі під лопатку... Глафіра відпустила гетьмана й стояла якусь мить, вигнувши спину...
— Прости мене, Господи, що не задушила сатану! — Ноги її підломилися, і молодиця впала, заливши Караїмовича своєю кров'ю.
Гетьман все ще лежав розіп'ятий на ліжку, задерши бороду вгору, з виряченими очима й широко розкритим ротом.
— Ваша милість! — заверещав переляканий Караїмович. — Ви живі?
Захрипівши, Потоцький поволі звівся, розтираючи посиніле горло, і втупився в Караїмовича напівбожевільними очима, повними смертельного страху, лице мав сизе, налите кров'ю...
— Н-ну?! — нарешті отямився Потоцький. — Потішив? Вірну підібрав? Навіть скупатися її примусив, а вона мені трохи карку не зломила! Перестарався, хлопе смердючий, аби мені догодити?
— Простіть, ваша милість, простіть! — Караїмович бухнувся на коліна, благально руки простягав. —Перестарався, ваша милість, перестарався... Багнув догодити... Усолодити вашу милість хотів. А воно... Аби ж знаття, що так обернеться...
Не тямлячи себе від люті, Потоцький садонув Караїмовича ногою з лице, і Караїмович, упавши навзнак, не пручався і не боронивси, а наче закляк... Потоцький гамселив його ногами по чім попало, щось дико викрикував.
"Хоч би помилував… хоч би шкури не здер, — мигцем носилися думки в голові Караїмовича. — Що мене б'ють — не звикати... Вмиюся. Аби на палю не посадив... Чортова молодиця! Як я її вмовляв. Золоті гори обіцяв… Щоб добровільно віддалася, усолодити ж його хотів… А вона за горло... О-о... Вся Україна така. Вирубати її, вогнем випалити, на палі пересадити! Всі вони вороги, вороги..."
…І на валу не розлучалися. Стояли, побравшись за руки, з щасливими, замріяними посмішками, забувши про все на світі, відчуваючи лише тепло рук... Лише як надто часто і грімкотливо починали бити гармати, спохвачувались й винувато посміхалися. Самим аж ніяково ставало. Вогняний пал бушує, а їм одне кохання...
Вже вкотре жовніри штурмують Драбівку, та кожного разу, лишаючи трупи на полі, відкочуються назад... Козаки димлять люльками, гомонять. Хто, поглядаючи на Романа, заздрісно зітхне: щастить же ото чоловіку!
Вечоріє... Жовніри більше не витикаються з-за лісу.
— Побігали, і досить! — сміється Роман і легенько стискує Оленину руку. Спускаються з валу й вузенькою підвальною вуличкою простують до маленької хатини тітки Соломії, в якої знайшли собі тимчасовий притулок... Сніг приємно хрумтить під ногами.
— А де ми будемо жити по війні? — питається Олена.
— В тому краї, де найбільше волі! — вигукнув Роман. — Але десь над річкою. Може, над Россю, а може, над Дніпром, неодмінно над річкою. Щоб левада була з вербами.
— І калиною.
— І калиною, — згоджується Роман. — А ще сад посадимо. Який захочемо, такий і посадимо. І хату поставимо світлу, простору!
— Тільки б ляхів з України вигнати! Ох, міцно ж вони обсіли нашу землю — не віддереш!
— Виженемо! — впевнено кидає Роман. — Не тепер, то в четвер.
— Та заходьте вже, молодята, до хати! — озивається з двору тітка Соломія. — Воріженьків хоч прогнали?
— Дали по зубах, тітко Соломіє!
— Дай, Боже, щоб завжди їм по зубах давали, — хреститься Соломія, висока худа жінка із зморшкуватим, землистого кольору лицем, хоч їй лише четвертей десяток пішов. — Щось мені вже й не віриться, що ми коли по-людському будемо жити в своєму краї.
— Вірте, тіточко, вірте!
— Вірю, — зітхає тітка, — та щось віра моя хитається. Скільки вже тої крові пролилося, а ми як були худобою в панів, так і зосталися. — Спохвачується: — Та чого ж ви стоїте посеред двору, заходьте до тепла, доки носи не посиніли.
В маленькій охайній світлиці тепло і затишно, смачно пахне вареним. В темному кутку під образами ледь блимає лампадка.
— То ви роздягайтеся, грійтеся коло печі, — призапрошує господиня. — Хоч яке, а тепло в хаті. Я хамлом прокурила, та все ж дух у хаті є. Хоч у руки зашпори не заходять.