— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствіе твоє, да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь…
Вжик-вжик...
— Господи великий і милосердний, пошли побіду нашому люду горьованому над панами лихими, воріженьками лютими!
Вжик-вжик...
Вночі Скидан вибрався на вилазку. Козаки непомітно вислизнули з містечка, спустилися крутим берегом до Росі і принишкли, прислухаючись. Тихо. Потойбіч також ні звуку. Козаки вибрались на кригу, занесену товстим шаром пухкого, не злежалого ще снігу, що так і шугав з-під ніг, наче пилюга. Роман ішов поруч із Скиданом. Тихо потріскувала крига, ноги провалювались у пухкому снігу, наче в порожнечу, й тоді здавалося, що там, під снігом, нема крижаного панцира і ти булькнеш на дно. Роман ішов і думав про Олену. На душі було легко і чисто. Олена спала, і він, збираючись, пошкодував будити її, зодягнувся й, тихо ступаючи, вийшов з хати, не попрощавшися. Та й для чого прощатися? Хіба він надовго? Вранці, як все скінчиться благополучно, він, замерзлий, але радісний, вбіжить у хату й поцілує Олену в м'які, теплі, ще сонні губи...
Роман ішов замерзлою Россю й посміхався.
Коля виходив з хати, то на мить затримався біля Олени, схилився над нею. Вона ледь чутно дихала уві сні й посміхалась куточками уст. Стримуючи подих, Роман тихенько торкнувся губами її губ, випростався і навшпиньках вийшов.
На порозі оглянувся."
Соломія озвалася з-за печі:
— Не оглядайся, не оглядайся! Йди і не озирайся. Прикмета є така: хто оглянеться, той не повернеться...
Таке вигадала тітка Соломія. Як це він не повернеться до своєї Оленки? До рідних карих очей? О ні! Ті очі світитимуть йому, як дві зорі, і де б він не був, ітиме на променисте сяйво її очей,
А яку вони хату збудують по весні! Простору, світлу хату-озію на осонні. Небезпремінно над річкою. Біля левади з вербами і калиною. Олена так любить калину. А потім у них народиться маленький хлопчик з голубими очима...
Роман спіткнувся...
— Чого це ти, козаче, на рівному спотикаєшся? — зашепотів Скидан. — Не спи, війна...
Порипує крига... Тріснуло десь на плесі... Війна... Ну й хай! А вони будуть наперекір всьому кохатися! І впиватися щастям. Роман вдосвіта повертатиметься з війни, обережно, навшпиньках заходитиме в теплу хату... І цілуватиме Олену в м'які теплі губи, ще сонні...
— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, прошепоче Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхопить його за шию теплими м'якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..
— Я з війни! — засміється Роман, підхопить Олену на руки й закружляє з нею по хаті…
Вибралися на берег. Лісок. Ріденький, снігом забитий. Грузнучи по коліна в снігу, пройшли лісок і спинилися. Перед ними, занесене снігом, виднілося село Нетреби. До перших хат, засипаних снігом, — рукою подати. Скидан почекав, доки всі підтягнуться.
— Далі, хлопці, бігом! — пошепки наказав. — Як сполохаємо ляхів — побільший шарварок здіймайте, горлянок не шкодуйте! У страху, та ще спросонку, очі великі!
Один за одним, нечутно, беззвучно, наче примари, зникали козаки в нічній млі. Ось уже й околиця села, перші хати... Поминувши їх, мчали вуличкою до панського будинку. Важко грузли в снігу.
— Півколом, півколом оточуйте палац! — подав голос Скидан. — Та передчасно себе не виявляйте!
Козаки вже місили сніг у парку, що оточував панський палац. Наперед подалися "в'юни". Та чи цього разу не пощастило їм, чи схибили, а тільки зненацька лунко вдарив постріл, другий... Жовніри та гусари очманіло вибігали з хат, спросонку не тямлячи, що твориться, натикалися на козаків і падали під ударами шабель.
— Налітай, хло-о-опці! — на все горло закричав Скидан. — Здіймайте шарварок!
І ночі як не було. Закричали козаки, зарепетували жовніри, не розбереш, де свої, а де чужі... Спліталися клубками в снігу, і сніг летів навсібіч, як від вихору. Разом з усіма, охоплений поривом, біг, кричав Роман, потрапляв у якісь клубки, сплетіння тіл, когось бив, хтось бив його, і знову біг, рубався і кричав... Раптом на його шляху з'явився жовнір... Роман налетів на нього з усього розгону, вдарив шаблею, і той пірнув у сніг. Ще одного збив. Ось і Скидан.
— Спати не хочеться і сон мене не бере?! — збуджено крикнув він до Романа, напосідаючи одночасно на трьох жовнірів.
— Постривай, батьку, я тобі пособлю! — сказав Роман і зрубав першого жовніра. — На одного ворога поменшало!
Тут він озирнувся і побачив під тином темну постать, що цілилась з рушниці Скидану в спину.
— Стережись, полковнику! — вигукнув Роман і, затуливши Скидана, з шаблею в руках кинувся на темну постать під тином...
Пострілу він не почув, лише спалах побачив та щось в силою вдарило у груди. Мав таке відчуття, ніби на всьому бігу нашпортнувся грудьми на щось тупе, але гаряче, і воно, дзизнувши, як оса, пронизало його наскрізь...
Сніг чомусь загойдався під ногами, почервонів і зробився гарячим-гарячим... Марно він хапав його руками, аби остудити груди, сніг пік йому пальці.
— Оленко, де ти? — прошепотів Роман, падаючи в гарячий сніг, наче у полум'я... І на одну мить йому здалося... Ні, він виразно побачив, що вдосвіта повертається до своєї хатини, входить навшпиньки у теплу-теплу світлицю... І цілує Олену в м'які теплі губи, ще сонні...
— Це ти, Романку? — не розплющуючи очей, шепоте Олена і, солодко-солодко потягнувшись, обхоплює його за шию теплими м'якими руками. — Але ж і холоднющий ти!..
— Я з війни... — каже Роман і провалюється в гарячий сніг...
Розділ вісімнадцятий
— Пане гетьмане! Чимскоріш ідіть, бо Остряниця впав і лежить посеред вулиці!..
Павлюк вискочив з хати і побачив розпластане на снігу тіло. Та доки він добіг, Остряниця звівся і стояв, похнюпивши голову.
— Кінь на чотирьох, та й той спотикається, — вибачливо посміхнувся він до Павлюка. – Ху... Трюхикав вулицею, на сніг задивився, голова закрутилася, земля обертом пішла... У вічу аж чорно стало. Тьху ти!.. Завтра бій, а я на рівному падаю! От вояка!
Павлюк уважно подивився на змарніле лице Остряниці, на глибоко запалі щоки та очі, на сиві вуса, що безвільно опустилися, й похитав головою.