Король Генріх
Виходить, якщо купець вирядить сина на кораблі в море, а син загине, не встигши покаятись у своїх гріхах, то вина за це падає, по-вашому, на батька. Або коли слуга, що несе гроші за дорученням хазяїна, згине від рук розбійників, не встигши покаятись у гріхах, то ви вважатимете, що це доручення загубило душу слуги. Ні, не так воно. Король не відповідає перед богом за смерть, кожного солдата, так само як батько не відповідає за смерть сина, в хазяїн — за смерть слуги, бо, даючи їм доручення, жоден з них не передбачає свідомо, що вони загинуть. До того ж, коли меч вирішує справу, то ні один король, хай хоч яке справедливе його діло, не в змозі знайти для захисту того діла самих лише безгрішних солдатів. На сумлінні одних може тяжіти почуття вини за навмисне вбивство, на сумлінні других — за те, що зводили дівчат, а потім ламали слово. Треті вважають, що війна врятує їх від суду за насильство й грабунки, якими вони осквернили чисте лоно миру. Вони можуть уникнути кари на батьківщині, втекти від людей, але навіть крила не допоможуть їм утекти від бога. Війна — це бич божий, кара господня. Отже, сьогодні, воюючи за короля, злочинці відбувають кару за минулі порушення королівських законів. Там, де смерть їх лякала, вони врятувалися від неї. А тут, хоч почувають себе в безпеці, можуть загинути. Якщо ці люди помруть без каяття, то в тому, що вони занапастять свої душі, король винен не більше, ніж у тому, що колись вони вчинили злочини, за які тепер і будуть покарані. Піддані всі разом служать королю, але про свіжі душу кожен дбає сам. Тому кожен солдат, ідучи на війну, має вчинити так само, як хворий на смертній постелі,— очистити своє сумління від найменшої плями. Тоді смерть для нього — благо. А якщо уникне її, все одно благословенний час, витрачений на ці приготування. Тому, хто, приготувавшись віддати богові душу, уціліє, не гріх думати, що господь зберіг йому життя для того, щоб він пізнав велич спасителя і навчав інших, як готуватися до смерті.
Вільямс
Звичайно, хто вмер без каяття, той сам відповідає за свої гріхи. Король тут не винен.
Бетс
Я не хочу, щоб він за мене відповідав, і все ж вирішив битися за нього скільки сили.
Король Генріх
Я сам чув — король не хоче, щоб за нього платили викуп.
Вільямс
Ще б пак! Він сказав це, щоб ми бадьоріше йшли в бій. Та коли всім нам горлянку переріжуть, то його все одно викуплять, але ми про те вже не дізнаємось.
Король Генріх
Якщо я до цього доживу, то ніколи більше не повірю його слову.
Вільямс
Налякав! Державець боїться невдоволення такої маленької людини, як ти, не дужче, ніж пострілу з бузинової пукавки. Це все одно, що намагатися погасити сонце, махаючи на нього павиним пером. Він, бачте, ніколи більше не повірить його слову! Дурниці верзеш.
Король Генріх
Забагато собі дозволяєш. Іншим разом я б тобі цього не подарував.
Вільямс
Поквитаємось, як живі будемо.
Король Генріх
Згоден.
Вільямс
А по чому я тебе впізнаю?
Король Генріх
Дай мені який-небудь знак, щоб на шапці носити. Коли ти насмілишся його признати, я з тобою розквитаюсь.
Вільямс
Ось тобі моя рукавиця. Дай мені свою.
Король Генріх
На.
Вільямс
Я теж носитиму її на шапці. Якщо після битви ти підійдеш і скажеш: "Це моя рукавиця",— я дам тобі у вухо, їй-богу.
Король Генріх
Якщо доживу, то свою рукавицю признаю.
Вільямс
Дідька лисого признаєш.
Король Генріх
Я признаю її навіть на очах у короля.
Вільямс
Гляди ж, дотримай слова. Бувай здоров.
Бетс
Та помиріться ви, англійські дурні! Помиріться! Перше з французами поквитайтеся. їх тут доволі, аби лише ви могли порахувати.
Король Генріх
Справді, французи можуть закладатися між собою, двадцять крон на одну, що після цієї битви у них більше голів на в'язах залишиться, ніж у нас. Тож не гріх було б позбавити їх і крон, і голів. Король теж візьметься до цієї роботи.
(Бетс, Вільямс і Корт виходять.)
Король! Підданця кожного життя,
Гріхи його й борги, дружина й діти,
Та ще й душа — за все король в одвіті!
Важкий тягар цей, величі близнюк
І привід для безглуздих нарікань
Тих дурнів, що лише про себе дбають.
Є стільки благ, що кожному доступні,
Крім вінценосця.
Що ж мають короновані особи,
Чого в людей нема? Хіба пишноту?
Що ти за ідол, ти, пишното горда?
Що ти за бог, коли страждаєш більше,
Ніж ті, хто поклоняється тобі?
Чи є від тебе користь хоч якась?
Чого ти варта, о, скажи, пишното?
За що тебе обожнювати людям?
Що є в тобі, крім титулів і блиску,
Чим викликаєш страх такий і подив?
Для тебе страх цей — менша насолода,
Аніж для шанувальників твоїх.
Хіба не п'єш ти часто замість шани
Отруту лестощів? А може, знаєш,
Як лікувати велич від хвороби?
Гадаєш ти — минеться лихоманка
Від титулів, улесливо роздутих?
Чи хворість проженуть низькі поклони?
Тобі підвладні юрми бідняків,
Та не здоров'я їхнє. Горда мріє,
Монархів спокій — іграшка для тебе.
Та наскрізь бачу я тебе і знаю,
Що ні єлей, ні скіпетр, ні держава,
Ні меч, ні жезл, ані корона пишна,
Ні шати, сяючі у злоті й перлах,
Ні титул, що моє ім'я підносить,
Ні трон, ні хвилі почестей надмірних,
Що б'ються об життя високий берег,—
Увесь пишноти блиск, що сліпить око,
Не дасть мені спокою уві сні,
Яким втішається бідняк нещасний.
Легка у нього на ніч голова,
А шлунок ситий хлібом, хоч гірким.
Страшні, як пекло, сни його не мучать.
Від рання до смеркання він у полі
В промінні Феба проливає піт.
А ніч настане — спить в раю.
На ранок Гіперіону коней запрягає.
І так життя минає, день за днем,
Аж до могили, у корисній праці.
Не знаючи пишноти, цей бідняк,
Що дні в трудах проводить, ночі в снах,
Багато щасливіший, ніж король.
Для орача найбільше благо — мир.
Та розуму простому не збагнути,
Як дорого обходиться державцю
Година кожна мирного життя.