Гордон замовк, мабуть, скінчивши.
Але Тесе мимоволі не могла допустити, щоб розмова скінчилася на цьому.
— Кому-кому, а тобі така загартована, бездоганна, соціалізована людина мусила б припасти до смаку більше, ніж чистенький і добренький грошовий мішок.
Гордон тільки розсміявся.
— Обидва ніяк не пасують до моєї мети, Тесе,
— Ти ж сказав, що досяг кінця...
— Так, досягі
Гордон подригав ногами, постукав каблуком об каблук, подивився на свої руки, на небо, на сухі живоплоти, на занедбану каплицю, що стояла над струмком трохи вище за течією. Він смикнув себе за вухо — немов вимірюючи відстань — немов вимірюючи, як далеко йому доведеться стрибнути у своєму рішенні.
В цю мить до них привітався якийсь старик, що зупинився на мосту, спираючись на терновий кийок і обтираючи зморшкувате, поросле сивим волоссям обличчя хусточкою кольору хакі.
— Може, ви знаєте, куди приведе мене цей шлях, сер? — спитав він.
Гордон підняв з парапету товсту палицю, з якою він сам прийшов сюди.
— То не має значення, куди вона вас приведе. Ви скажіть, куди ви хочете прийти?
— Нікуди. Я — в дорозі, — відповів старий.
— А, то ви мандруєте, ідете на прощу?—Гордон схопився на ноги.
— Ні, сер. Я нічого не шукаю. Я просто гаесь час іду, бо коли мене схоплять і запроторять у робітний дім, то вже тоді усьому край—там я зупинюся навіки. В цих домах відбирають продуктові картки. Мені вісімдесят два роки, та я ще тримаюся.
— Ходімте разом, — сказав Гордон, беручи Тесе під руку. — Найближче місто на цьому шляху — Кленфілд. А за ним —зелені горби та море. ТЬаІавва! Тпаїазяа! *
— Мені це підходить. — Старий кульгаа, бо одному з його черевиків бракувало каблука.
* ТЬаІазБаі (ірецьк.) — море! (Прим, перекл.).
— Це хороше, що ви мандруєте,— промовив Гордой, завертаючи з Тесе з шосе на алею, яка вела до їхнього котеджу. — Якщо вам коли-небудь доведеться читати святого Христофора, Чосера, Ламартіна чи Горького, ви узнаєте, що таке мандрування. Це — коли без кінця ходиш і не приходиш нікуди.
— А мені нікуди й не треба. Я — старий солдат, сер.
— Ну, тим гірше для вас.
— Зате в солдатах я навчився весь час ходити.
— Ходити — і нікуди не приходити! Краще б уже вам лягти зараз на дорозі і померти.
Старий засміявся і помахав кийком — вони з Гордоном перегукувались, бо старий прямував далі по шосе, а Гордон і Тесе йшли алеєю.
— Коли-небудь я, мабуть, так і зроблю!
Вони чули, як він важко тупає, віддаляючись по шляху
— Старий шукає смерть, — задумливо промовив Гордон.
— Дурниці. Він чіпляється за життя, — заперечила Тесе. Старий засмутив її.
— Ти сентиментальнічаєш, Тесс. І в смерті ти завжди вбачаєш щось небажане. А вона не така вже й погана, коли людина у відчаї, чи надто стара, або зазнала цілковитої поразки, як я, — це вийшло в Гордона, як жалюгідний жарт. — Я заздрю старому на його подорож. Він жебрак і тому сподівається на щось краще наприкінці своїх блукань. Він не знаходить нічого і не залишає нічого.
— А ти? — спитала Тесе.
— Я? Ах, давай облишмо мене на деякий час, Тесе. Скажи краще, як ти? — Гордон запитав це з теплотою в голосі, з доброю посмішкою на обличчі. У нього було зараз легко на душі. — Мабуть, урвався терпець, більше не можеш, га?
Тесе кивнула, потім зітхнула і, не підводячи очей, стиснула його руку-
— Більше не можу, — рішуче сказала вона.
— Хочеш піти від мене? — спитав він все ще веселим голосом.
— Ні, не хочу, але мушу, — відповіла Тесе, намагаючись, щоб відповідь прозвучала незначуще, спокійно. Та тут-таки не витримала і запально додала: — Я мушу піти від тебе, доки не стало надто пізно. Мушу! Ось хіба що...
— І ти хочеш кинути мене в такий час?—перебив її Гордон.
Вона знизала плечима.
— їдьмо зі мною, коли хочеш. — Вона, очевидно, і сама не вірила в здійсненність цієї пропозиції.
— Куди?
— Я думаю про те, щоб поїхати на деякий час у Францію.
— У Францію? Ти? За яким бісом?
— Не знаю. — Вона різко змахнула руками — немов ламаючи щось. — Я хочу покінчити з чимсь.
— З чим?
— О, з цим краєвидом! Подивись на нього! — Почуття, що сповнювали Тесе, раптом поширилися на все, що було навколо неї — на пагорби, схожі на черепашки, на готичні вигини безлистих дерев. — Він або жорсткий, і чорний, і твердий, і впевнений, або — м'який, як зараз, і гладкий, як зараз, і зелений, як зараз. Я більше не вірю йому! Ненавиджу його!
Гордон зрозумів її настрій.
— Коли так, їдь не у Францію, а далі, — промовив він. — Далі — в простори!
— Ні, ні. Якщо вже загнивати, Нед, то загнивати почесному. Я... Я хочу побачити щось старе і викінчене, щось таке, що кришиться, облуплюється, блякне і розвалюється в мене на очах.
— Тоді їдь далі на схід. їдь у Грецію, в Індію, навіть в Аравію. Стародавні світи ще кришаться там.
— Це надто далеко, — відповіла вона. — Я мушу повернутися назад. А в мене не так уже багато грошей.
— А навіщо повертатись? — спитав Гордон. — І до чого повертатись? — Але він уже й сам зрозумів: вона хоче поїхати геть від цієї м'якості і гладкості, що навколо, щоб потім повернутися до жорсткості й чорноти півночі. І до мадам теслі Кру. Але він не промовив ні слова.
— Перед тим, як я поїду... — промовила вона і "запнулася. — А що ти збираєшся робити, Нед?
— Я? — На його обличчі раптом з'явився щасливий вираз, і, немов вирішивши, що для Тесе зараз потрібна легковажність, він перестрибнув через кілька калюжок.
покружляв на місці, засунув руки глибоко в кишені своєї шкіряної куртки, насупив брови, подивився на неї лукаво, спідлоба і, видобувши з кишені газету, сунув її у руки Тесе.
— Читай,— промовив він. Своїм тоном він вимагав від Тесе, щоб вона звеселилася.
Його палець навмисно обминув звістку про те, що наступного тижня в Бахразі і на аравійських нафтопромислах мають відбутися демонстрації, і зупинився на більшому за розміром повідомленні, в якому йшлося про намічений на завтра початок страйку лондонських докерів — "припинення робіт", як писалось в газеті.
— Я хочу побачити це! — сказав Гордон.
Його проворні короткі ноги знов затанцювали і заплигали, немов для того, щоб потішити Тесе.
— Бачиш, бачиш, — повторив він обвинувальним тонем, — я вже прийшов до цього. "Припинення робіт"! Та не дивись ти на мене з такою підозрою. — Він заступив їй дорогу, бажаючи, щоб вона зупинилася. — Я казав тобі, що тепер я ближчий до твоєї класової політики, ніж ти гадаєш. Бог свідок! — Він подивився на небо, начебто шукаючи на ньому підтвердження своїх слів. — Бог свідок, я прокорпів над силою томів, що обґрунтовують філософію цієї політики. Але тепер я маю зіткнутися з нею, хоч вона до смерті жахає мене, і я боюся, що вона мене зжере.