— Напиши про нього своїм братам.
— Ні! Ні! Ні!—Гордона охопила паніка.—Він мусить залишитись нашою таємницею, Гамід. Для них цей камінець неоціненний, а для нас він становитиме якусь цінність лише тоді, коли ніхто, крім нас, не знатиме про нього. Геть експертів! Хай камінець належить тільки нам — цим ми дошкулимо історикам і плюнемо на історію! Тож сховай його у шкатулку де-небудь у твоєму палаці в Іста-балі, і хай він лежить там, доки ти не забудеш про нього і не загубиш його. В історії все так кінчається, Гамід. Звичайно, мені слід було б кинути його там, де я його підібрав. Адже я назавжди покінчив з цією грою в камінці...
— Я берегтиму його,—промовив Гамід.—Дякую моєму братові.
Ніч приховала задуму Гордона, його допитливий погляд у простір — він наче вдивлявся, як звідти, з далечини, хвиля за хвилею набігає час. І ці хвилі були лише тією годиною, хвилиною, секундою, у якій обидва, Гордон і Гамід, зараз завмерли...
Гамід хотів і собі віддячити таким самим жестом. Він простяг Гордону масивний годинник на ланцюжку з голубих бус.
— Англійський,— сказав Гамід,— з твоєї країни. Точний і невтомний.
Гордон не взяв годинника, що звисав на ланцюжку в руці Гаміда, а лише гойднув його до світла.
— Не на добре це, Гамід, ні з того, ні з сього обмінюватися подарунками опівночі на цьому пагорбі. Погана прикмета, га? Мені обов'язково слід прийняти його?
— Звичайно. Я сам не знаю, навіщо він мені. Я не раз думав про те, щоб подарувати його тобі. Ось зараз я і зробив це.
— Я волів би не брати його.
Гамід, однак, не зважив на ці слова і опустив ланцюжок у складені пальці Гордона.
— Не смій відмовлятися. Годинник твій. Викинь його, якщо він тобі не потрібний. Адже він теж не являє собою нічого цінного — хіба тільки те, що відраховує час. Секунди, хвилини, години— потім покрутив, і він
І
знову йде — начебто і справді час народжується всередині нього.
— Тоді я зупиню його,— сказав Гордон і відкрив годинника. У темряві його циферблат нагадував своєю тонкою мозаїкою небо, всіяне скляними зірочками, півмісяцями і сонцями. Гордон намацав стрілки, різко скрутив їх, і годинник зупинився.
— Тепер він не може народжувати час. Він мертвий— і хай лишається таким. Візьми його і сховай для мене, щоб я, бува, не загубив. Даси мені, тільки коли я попрошу. Бережи цей годинник, Гамід,— мій власний час завмер у ньому. Бо час не існуватиме для мене, доки я не відчую, що відслужив нашій Справі до кінця.
Гамід узяв годинника і сказав, що замкне його разом з камінцем. І оскільки взаємний прояв почуттів на цьому скінчився, він додав спокійним голосом:
— Бодай ти ніколи не відчув того, що відслужив нашій Справі до кінця, Гордон. Ти прийшов до нас, як брат, і як брат допомагаєш нам.
Гордон струснув плечима, відганяючи смуток, і промовив весело:
— Ні, я прийшов до арабів плутаною людиною, а голова моя була забита англійськими богами і богами всіх часів.
— Так воно було!— підтвердив Гамід.
— Але темні і дикі кочовики очистили мене від усього цього і навчили шукати справжню свободу в самій людині.
— І все ж ми змушені поводитись, як звірі, щоб відстояти нашу людську гідність від бахразьких свиней.
— Це вірно,— відказав Гордон,— але навіть під бах-разьким ярмом кочовий араб залишається єдиною в світі людиною, яка знає, що таке справжня свобода. Бо свобода закладена в самій душі його, і зректися її він не може. Кожний араб у своїй пустині — бог. Саме тому я йому поклоняюся.
— І водночас прирікаєш себе на заслання далеко від батьківщини, — співчутливо промовив Гамід. Він жалів Гордона за його самозречення і вважав себе в якомусь почесному боргу перед англійцем.
— Боже мій!—обурився Гордон.— Хіба я можу зараз повернутися додому, до того складного життя, що вирує в моїй країні? Хіба свобода полягає в тому, щоб загубитися в метушні мільйонів людей? Де ж там людина? Де особа? Вони загублені там, ось що! Тому я шукаю свободу тут — серед первобутних кочовиків.
Гамід заплющив чорні очі. Він знає світ. Він знає про скорботи мільйонів. Усі люди — раби. І англійці в своїх містах теж.
— Але чи вільний ти тут?— спитав він, вже котрий раз дивуючись з цього англійського фенікса.— Чи знайшов ти серед нас за чотири роки кровопролить, змов і вбивств волю, про яку б ти-міг сказати, що вона належить тобі?
— Ні!— відповів Гордон, і це слово прозвучало так гірко, що вони помовчали трохи, щоб вогка ніч розвіяла його. Вони сиділи на холодній скелі і при світлі зірок кидали грудки вапняку в ящірку, відганяючи джинів 3 від її бідної старої спини.
— Ні,— повторив Гордон, скоріше задумливо, ніж гнівно.— І в цьому полягає лихий жарт долі, Гамід. Араб вільний з самої природи — таким створив його бог. А я не вільний, бо не араб. Хоч би як я не підроблювався — я не араб.
— Чи має це яке-небудь значення, брате?
— Так, так, має. Бо надто змучена моя душа, і надтЬ добре мені відома доля інших народів. Адже тут, в Аравії, я насамперед шукаю шлях, яким могло б піти усе знедолене людство. Жодна людина в світі не відає свободи, Гамід. Вона дана арабові — закладена в ньому з природи — але навіть араб змушений жорстоко битися за її збереження, за право користуватися нею. Коли б, приміром, мені судилося загинути зараз ось тут, я помер би в путах неволі, бо я не тільки не зазнав ще свободи, а навіть не бачив її в інших. Я живу і борюся разом з вами за визволення кочовиків, і успіх у цій боротьбі був би доказом того, що свободу можна завоювати. Це сталб б прикладом для інших народів. Тому усі мої надії на визволення випробовуються тут, в Аравії...
— Я знов і знов обіймаю тебе, Гордон, бо наша перемога буде твоєю, а твоя — нашою. Оце справжнє братерство! Боже! Варто просидіти холодну ніч серед ящірок на цьому голому пагорбі, щоб знову поговорити про наші надії. Однак,— Гамід підвівся,— ми повинні бути практичними. Діяти — ось що треба нам зараз, бо, повторюю, останнє випробування долі чекає нас! — Він промовив
цс, ніби продовжуючи дискусію, яку вони перед тим почали.
— Повертаймося на північ, — відповів Гордон, — на північ, щоб знищити останній бахразький аеродром у пусі ині.
Але Гаміда знову охопили сумнів і тривога.