До самих автомобілів Гордона проводжали тільки Нурі, Мінка й Гамід. (Поет Ва-уль непомітно зник десь у дорозі — немов для прощання йому вже невистачило насмішкуватих слів) Гордон обійняв Гаміда і поцілував йому руку. Потім покликав до себе замурзаних хлопчаків і поділив між ними все своє майно: одному подарував збірку англійських віршів, а другому печатку, яку колись Гамід дав Гордону, щоб англієць скріплював нею свої письмові послання (Ця печатка була його єдиною ознакою як володаря пустині). І хоч все це відгонило неприємною для Гордона нудотно-солодкою сентиментальністю, він все ж таки витримав роль до кінця:
— Ідіть, служіть Гаміду,— сказав він хлопцям.— Гамід бере вас обох до себе. Слухайтесь його і не зловживайте його добротою. Не служіть більше нікому — тільки Гаміду Ніколи не служіть звірові або машині, а тільки людині. Тільки людині!
Він сів в автомобіль разом із Смітом, генералом і Фрі-меном Машина рушила, хлопчаки побігли слідом за нею, тримаючись за кузов, аж доки автомобіль не набрав надто великої швидкості. Хлопчаків проволокло трохи, і потім вони попадали у пісок.
Залишився лише сам Гамід. Він неквапливо підганяв свого спокійного верблюда, доки машина не проїхала повз нього. Деякий час він їхав слідом за нею. Потім його верблюд, граціозно вигнувшись, повернув назад і почав віддалятися, ступаючи все тим же широким, розміреним кроком.
астина друга
АНГЛІЯ
РОЗДІЛ ХНІ
ісля голої пустині — Лондон Дві тисячі років мурашиного будування, будування, будування. Безупинна, сліпа праця поколінь. Батьки випускають з рук інструмент, діти підхоплюють його і копають та мурують далі, і роблять це вже скоріше за інстинктом, ніж за велінням розуму Гордону здавалося, що він потрапив у тюрму, в якій ув'язнені не тільки живі, а й мертві. І навіть ненароджені приречені на неї. Для самотньої маленької людини (пройнятої такою боязню тісноти), для самотньої душі (що так нудьгує без подібних до себе) тут не могло бути волі.
І не тільки ці тоскні думки гнітили Гордона. Він страждав і від іншого менш піднесеного почуття самотності — від безвісності. Генерал і Фрімен подбали про те, щоб його повернення на батьківщину відбулося непомітно, без будь-якого розголосу (Сміта з тих же міркувань на деякий час затримали в Бахразі) Усвідомлювати, що вчора ще ти творив історію, а сьогодні тебе взяли й тихесенько сунули в кімнатку на Фуглем Род! Ні філософія Гордона, ні його самолюбство не могли примиритися з цим Відлучений від боротьби за свій абсолютний ідеал, він втратив усе: і будь-яку мету в житті, і всякі почуття, і навіть думки.
Проте, в ньому ще пульсувала інстинктивна потреба діяти, рухатися—і, щоб заглушити цю потребу, він цілими годинами, цілими днями тинявся по місту, без цілі, без напрямку — просто куди вели його тендітні ноги аж доки фізичне напруження не знесилило його І тепер він лежав у своїй кімнаті, недужий, без кровинки на змарнілому обличчі, нудьгуючи життям і ладний в своїй журбі покінчити з ним.
Гордона відкрили, і це врятувало його.
Спочатку його відкрили газети, потім політики і, нарешті, родина й друзі, яких він досі уникав. Участь Гордона в Повстанні газети піднесли як політичне питання і як питання національне (англійський героїзм!), і, звичайно, думки поділилися, бо в плутаних газетних статтях йому приписували, що він або керував Повстанням й привів його до блискучої перемоги ("Ні!" обурено вигукнув він, прочитавши це в автобусі), або керував Повстанням і зазнав безславної поразки ("Ні! Ні! Ні!", застогнав він, прочитавши таке в себе в кімнаті) А втім, прихильники і того й того погляду сходилися на одному: Повстання очолював Гордон. Ніхто не сумнівався також у тому, що саме завдяки Гордону кочовики не знищили англійський нафтопромисел.
Вже одного цього було досить, щоб у Гордона з'явили ся шановники і вороги. Лорд Ревенсбрук — невтомний ко лекціонер видатних англійців — заявив навіть у своїй га зеті, що Гордон — це другий Лоуренс. "Ця маленька людина схожа на блискавку", писав лорд. Він твердив далі що Гордон. як і Лоуренс,— насамперед людина дії. У своїй відданості друзям-кочовикам Гордон зайшов так далеко, що змушений був зрадити власні принципи. (Тому його вигнання стало сумною необхідністю). Проте він зберіг вірність інтересам своєї країни, внаслідок чого нафтопромисел — цілий, і нафтопровід — неушкоджений. Т* ким чином, ще один англієць продемонстрував перед усім світом свої високі моральні якості .. ("Ха!" вигукнув Гордон: його було намальовано з довгим, сухим волоссям, що розвівається на вітрі — не людина, а Горгона...), бо, очоливши боротьбу іншого народу за свободу, він у той же час не приніс свій патріотизм в жертву іноземним ідеалам.
Отже, герой повернувся додому.
Куди цьому англійському героєві дівати себе на батьківщині, як йому поводитись далі й що роботи, щоб і вдома залишатися героєм — про це лорд Ревенсбрук замов чував Це вже було особистою справою самого героя.
Але ця справа могла почекати Зараз Гордон хотів одного— розібратися в самому собі, а для цього знов потрібна була безвісність. Йому дуже швидко остогидло все.
що писали про нього, бо в газетах він знаходив лише дешеві просторікання, перекручені факти й крикливу сенсацію. Жодного слова, в якому було б справжнє розуміння його самого або його цілей. З'явився навіть якийсь фотограф, щоб зняти його в арабському вбранні, але Гордон сказав, що усе попалив (це було неправдою), і грюкнув дверима перед носом відвідувача. Все це було так гидко, що Гордон перебрався до іншої кімнати, ще далі в глиб Фулгем Род, шукаючи в джунглях будинків знеособлення, якого можна досягти тільки в Лондоні, коли ти — маленька людина і в тебе є кілька друзів і вистачає грошей.
В такому стані Гордона знайшов один з його знайомих. Цей знайомий узявся врятувати героя й допомогти йому знайти собі діло на батьківщині,
— Після Лоуренса — ви єдиний англієць, який має око й розум до справжніх речей,— казав Гордону його знайомий.— Проте, як і Лоуренс, ви будете, мов риба без г.оди, якщо не включитеся р державну діяльність тут, в Англії.
Це було сказано після години запальних сперечань, і останні слова знайомий промовив і сердито, і повчально, і з повагою, та ще й підкріпив їх легким ударом кулака по столу Вони сиділи в брудному, обклеєному лінолеумом ресторанчику біля лікарні Св. Стефана, і кулак знайомого став липким та мокрим від розсипаного цукру та розлитого чаю. Він витер руку жестом охайної людини — жестом, який свідчив про заможність, інтелект та енергійність. Йому й справді були властиві всі ці якості. На знайомому був добротний костюм, чиста сорочка з м'яким коміром та світлий галстук. В обличчі його поєднувались жорсткість і привабливість, а сивина в волоссі здавалася придатком до його політичної діяльності: він був відомим письменником і політиком: до того ж нещодавно він одержав чималу спадщину, і це дало йому можливість фінансувати випуск книг та політичних брошур, підтримувати різні товариства та розпочати видання двотижневого журналу, на сторінках якого він дотепно і вправно пропагував свої політичні погляди І до його голосу прислухалися.