— О, стривайте, стривайте, ви ще побачите! — захоплено вигукнув Гордон, радий за Зеїна.
— Колись ви казали мені, що не маєте нічого спільного з тими міськими революціонерами,— сказав генерал.— А тепер скидається на те, ніби Зеїн усе ж таки був вашим союзником.
— Аж ніяк, генерале. Він був моїм другом. Навіть братом. Але союзником — ніколи. Звичайно, кажучи про союз, я маю на увазі тільки себе, а не Гаміда.
— Гамід не потребує таких союзників,— роздратовано заперечив генерал.
— Боюся, що Гамід здатний змовитися з ким завгодно,— перебив його Фрімен.— ї сентименти тут ні до чого.
генерале.— Він подивився на Гордона й промовив з посмішкою:— Здається мені, не до душі вам отой вплив, який Зеїн має на Гаміда.
— Авжеж, не до душі,— гірко визнав Гордон.— Але я люблю Зеїна, як брата. І коли б ви не були таким закосні-лим інтриганом, Фрімен, ви б зрозуміли, що він ворог, небезпечніший, ніж я.
— А я ніколи не вважав вас особливо небезпечним,— відповів Фрімен.— Це генерал вигадав вас.— Фрімен досить безцеремонно розреготався. — Щодо мене, то я б дозволив вам повернутися до Аравії хоч завтра! їй-бо! Можете вирушати — дорога вільна! Клянусь, я б залюбки влаштував усе, що треба, для вашого повернення!
Гордон був ошелешений, спантеличений. Йому раптом стало соромно за свій арабський одяг, за свою гру в героя... Він відчув себе в безглуздому становищі—і поставив собі питання, чому це так. Відповідь з'явилася негайно: "Чорт! Фрімен навчився розмовляти зі мною. Він навчився глузувати з мене!" Фрімен, нарешті, розкусив його і тепер раптом перетворився на зовсім іншу і, мабуть, небезпечну людину... — "Ні! — вирішив Гордон, заспокоюючи себе. — Він не небезпечний —принаймні в ролі "гарного хлопця".
І тут лише до свідомості Гордона * дійшла суть фріме-нівського жарту.
— Чи не хочете ви цим сказати, що я можу повернутися до Аравії?—спитав він.—Чи не звільняєте ви мене від мого слова?
— Ні, Гордон, вам не можна повертатися, — поспішно втрутився генерал. — Ви дали слово мені, і я ніколи не звільню вас від нього. А самі ви обіцянки не порушите
— Я не дуже певний цього,— промовив Гордон, вкладаючи в свої слова не так справжній намір, як погрозу.
— Ах, це вже звучить безглуздо,— із скаргою в голосі вигукнув генерал.— Якщо ми можемо тільки сперечатися про Аравію, то краще зовсім не розмовляти про неї.
Гордон знизав плечима. Він відчував, що завдяки цим, викликаним ним суперечкам, він вийде переможцем з сьогоднішньої зустрічі. Генерал уже вважав його нечесним, а Фрімен — грубим. От тільки про Юніса (заради якого, власне, Гордон і старався) всі забули. Старий поринув у байдуже заціпеніння, його дрябле обличчя нерухомо застигло — він засинав.
Гордон спробував розворушити його, вигукнувши:
— Прокинься, брате, і скажи що-небудь високе про нафтопромисел. Генералу набридли наші дрібні суперечки про Повстання.
Але Юніс був зараз нездатний на вияв сарказму, та й однаково шпилька Гордона не досягла мети, бо Фрімен в цю хвилину вийшов, щоб зустріти нового гостя
Він повернувся з Азмі-пашею.
...Гордон ніколи не дозволяв своїм почуттям брати верх над собою. Воля завжди, в будь-яких обставинах,, допомагала йому зберігати ясність думки. Але поява Азмі на якусь мить затьмарила Гордонів розум. Справжній жах охопив його, коли він побачив, що товсті, вузлуваті пальці Азмі наближаються до нього в англійському жесті привітання та поваги. Він одсахнувся, побоюючись, що Азмі впізнає його, бо відчував, що тоді вже не зможе приховати своєї відрази. Однак у цьому полягала іронія долі: Азмі і не підозрював, що Гордон колись потрапив до його розпусних рук. Паша аж ніяк не думав, що цей новий і прославлений ан-гло-арабський герой має щось спільне з тим, одягненим в лахміття, чисто виголеним, ошаленілим арабом. Паша вклонився і пройшов повз Гордона. Генеоал підвівся, потиснув руку Азмі і уступив йому місце. Тепер Азмі і"* бідолаха Юніс сиділи поруч на шкіряній кушетці.
— Мені хотілося звести докупи лева та ягнятко, — спокійно прошепотів Фрімен Гордону, кивнувши у бік Азмі та Юніса.
— Убивця! — так само спокійно відповів Гордон Фрі-мену.
Безперечно, Гордон був би вражений значно більше, але його обурення поступилося місцем здивуванню, коли він поглянув на бідолаху Юніса — на зрадника Юніса... В очах старого палала непримиренна, безмежна ненависть. Вони були сповнені люті, презирства до Азмі і ненависті, ненависті до всіх. Журливого старого нікчеми як не було — замість нього на кушетці сидів старий і відважний араб, якого загибель сина знову зробила воїном і який ніколи не переставав бути ним. Гордон зрозумів, що вся сьогоднішня поведінка Юніса до появи Азмі була цілковитим обманом, чудовою хитрістю, яка, видимо, потрібна була для Гаміда й для Справи племен. Захоплення старим —повнило серце Гордона. Яку образу, зневагу, муку Юніс тільки що мовчки зніс від Гордона! А який біль, мабуть, спричиняє йому свідомість того, що він сидить поруч убивці свого сина! Іти на такі страждання в ім'я служіння Справі; терпіти ганьбу, презирство й приниження від своїх же братів — і це тоді, коли служиш їм... В цю мить Юніс був єдиним моральним героєм серед них і справжнім переможцем над ними усіма.
— Шкода, що я вас не порішив^ тоді в пустині! — негучно процідив Гордон Фрімену.
— Еге. Ну, прошу до столу, — він люб'язно посміхнувся до Гордона. — Я чекав до себе ще одного з ваших старих друзів, Гордон; проте, він, видимо, в останню хвилину втратив мужність.
Зауваження Фрімена, здавалося, надало цьому відсутньому боягузливому гостеві рішучості; за вікнами виник і урвався гуркіт автомобіля, і незабаром у кімнату ввійшов цей ще один старий друг—нерішучий шукач пригод Сміт.
— А, ось і він! — вигукнув Фрімен — І якраз вчасно!
Досі Гордону було абсолютно байдуже, зустрінеться він ще раз із Смітом чи ні. Але в цю мить він відчув, що Сміт для нього — найпотрібніша людина в світі, що в особі Сміта сюди з'явився вірний друг і прихильник.
І це відчуття було взаємним. Судячи по виразу обличчя Сміта, він не знав, що чекає на нього, коли їхав сюди. У всій його високій нерішучій постаті прозирали пригніченість і замішання, немов ця пишнота в стилі Георгів, цей ввічливий і гостинний Фрімен, Юніс, генерал і, нарешті, Азмі були пасткою для нього. Та разом з цим, якщо в Сміта і залишались якісь рештки колишнього трепету й замкненості щодо Гордона, то зараз вони зникли, поступившись місцем сильній, одвертій прихильності, дивній для обох — бо і Сміт відчув, що Гордон відповідає йому взаємністю. Ухопивши Сміта за лікоть, Гордон сказав йому крізь зуби: