— Вже приходили й забрали... Отой Василь Гнойовий.
— Коли ж вони вспіли?
— Та ще торік... після червоної валки. Усе в людей вигрібали — і в нас знайшли клумачок... Це ж ти згадуєш за торік. Торік усе було.
— Ой-й-й! — шелестить розпач.
"Господи єдиний і всемилостивий! Хіба ти так далеко на небі, що не можеш змилостивитися над нашою дочкою? Зглянься й помилуй, верни їй тяму, верни їй здоров'я, вона ж така молоденька, а покарай винних. Може, й ти винних не бачиш, бо так високо сидиш на небі?"
З могильних сутінків глухої хати — знову живий голос:
— Батьку, ви спите?
— У сирій землі висплюся...
— Батьку й мамо, либонь, я провидиця і пророчиця, бо таке мені все наперед відкривається, що говорити боюся...
— Що ж тобі відкривається?
— Отам на лавці коло вікна лежить наш дідуньо, кожухом накрився. Бачите чи не бачите, як скульчився від холоду? То хутенько зніміть з нього кожух і сховайте, бо пропаде.
— Кожух пропаде?
— Завтра прийде Василь Гнойовий, здере з дідуня кожух — і віддасть Гаркуші. Аби Гаркуша в дідуньовому кожусі возив буряки з поля на цукроварню. А наш дідуньо загибіє без кожуха на морозі.
— Ой, доню!.. Вже приходив до нас Василь Гнойовий. І кожуха зняв з дідуня, і Гаркуші віддав. Немає вже нашого дідуня, задубів на морозі, царство йому небесне. Ще торік переставився.
— Дз-з-з! — тіпає Галею сліпий розпач.
А Павло Музика сповзає з подушки на сокиру, торкається губами леза — й припадає губами, наче цілує — і націлуватися не може...
Мене тоді ще на світі не було, та бачу, бачу Василя Гнойового.
Ходить, присідаючи, підламуючись у колінах, раз у раз наче провалюється вниз. Провалюється живіт, провалюється голова в плечі. Очі провалюються на кінському його лиці. І — з завжди розтуленого рота, з-за нерівного частоколу зубів язик вискакує. Кінчик язика вискакує — й ховається, вискакує — й ховається. Тоненький кінчик язика, схожий на жало змії.
Скаче й скаче жало змії, наче прагне вкусити, прагне поживи.
На нього й собаки не гавкають. І раніше не гавкали, хоч водилося багато, й тепер не гавкають, хоч перевелися... та не перевелися, а вивели їх.
Ось він ходить від хати до хати, загадує в колгосп на роботу. Загадує тим, хто вже колодою лежить на тапчані чи на печі. Хто опух, що й ворухнутись не годен. Хто ще дихає. Хто ще має силу чути й дивитися зболеними очима.
— На посівну! — загадує Василь Гнойовий.— І ложку-миску з собою в поле! Ось чого ти голодний, ось чого у тебе нема їсти? Бо не робиш, бо не заробив. Хто не робить — той не їсть! Чи ти хочеш їсти — й не робити? Е-е, ні, так у нас не заведено. То капіталісти й поміщики їли — і не робили, бо на них робили пролетарі. А наша країна — це країна трудящих. У нашій країні все належить трудящим. У нас тільки трудящі їдять, а всяким нетрудовим елементам — зась. Хто як дбає, так і має: від кожного за здібностями, кожному за працею. Де це бачено, щоб ми годували класових ворогів? Усіх панів до д'ної ями! Чули? Збір — коло сільради. Сьогодні свято ударної праці. Хто ударно попрацює, тої і поїсть з колгоспного казана.
Не лише Василь Гнойовий загадує на роботу, а й Микола Хащуватий.
Микола Хащуватий росту дрібного, як то кажуть, наче собака навприсядки. Але лютішого за нього ніде не знайдеш. Якась на ньому рвана, в рубцях і струпаках шкіра, та ще всі ці струпаки й рубці чорні, мовби чоловіка в кузні пекли па розпеченому вугіллі, він повинен був спектися, але чомусь не спікся.
— Як поживаєте, саботажники? — заходячи в хату, питає Микола Хащуватий.— Саботуєте? Лежите на печі — в саботуєте колгосп?
— Нема сили звестися,— відповідь.
— Саботаж!
— Ріски в роті не було...
— Чую голос саботажника!
— Миколо, дитино, поопухали руки-ноги...
— Авжеж, поопухають від безділля та ледарства. Думаєте, колгоспи вмруть? Думаєте, закопаєте колгоспи в могили? Не вдасться ні куркулям, ні куркульським підголоскам, ні саботажникам.
— Миколо, та ми злидарі...
— Підголоски!.. Слухайте, підголоски. Якщо хочете їсти — гайда па свято ударної праці. А за працю — харч у полі, отож беріть ложки та миски...
Не вдосвіта і не вранці, а вже перед полуднем кого приганяють, хто приповзає до сільради, а перед сільрадою, на двох закопаних у землю стовпах, червоний транспарант: "Хто не працює, той не їсть". На підвіконні відчиненого вікна, стоячи в кабінеті, голова сільради Яремний Кіндрат грає у шахи з головою колгоспу Матвієм Шпитальником. Вони вже грають не першу партію, а сьому чи восьму, причім голова сільради ніяк не може виграти у голови колгоспу, хоч Матвій Шпитальник весь час дає Кіндрату Яремному туру фори. Інакше б той і не взявся грати в шахи. Ця гра — давня слабкість голови колгоспу. Хоч би й де був, а завжди прокручує в голові всякі комбінації, жертви фігур. Ось і зараз він з насолодою міркує над тим, якою фігурою тому походити, щоб через хід виграти слона в свого суперника. Зрештою, не втримується і починає втішатися вголос:
— Ти хоч бачиш, як я можу виграти твого слона?
— Ти можеш виграти мого слона? — дивується Яремний.
— Ось ходжу осюди пішаком,— і показує, як походить пішаком.
Яремний важко думає, сопе—й раптом його голос засвічується радістю:
— Що правда то правда, таки можеш!
— Але ж можу через хід виграти отак, походивши осюди турою,— і Шпитальник з благодушним виразом показує, як він може походити турою.
— Та ти що?— щиро дивується Яремний і сопе, міркуючи й над таким варіантом.— Що правда то правда, можеш!
— Але це ще також не все,— ще благодушніше каже Шпитальник і піднімає над шахівницею свого коня.— Можу й конем отак походити!
— Не може бути! — щиро вражений Ярема. Кущить брови, брнжить зморшки на лобі. Думає трудно, сопе зосереджено. И вигукує захоплено: — Твоя правда, Матвію, і я вже бачу, що можеш і конем.
— Усе в наших руках,— поблажливо каже Шпитальник.
— От признайся,— замріяно мружиться Яремний. — Чи я зможу колись так, як ти?
— Ніколи!
— Ніколи? — вражено розмружується Яремний.— Чому?
— Хоч я тобі й поясню — чому, та ти не зрозумієш.
Яремний насуплюється, як сльота, мовчить, а потім бубонить:
— Правда твоя.
Голова колгоспу Шпитальник дивиться на годинник, морщить носа, питає: