Іван. Підожди. Я хочу спитати...
Марія. Ні-ні, питати нічого не можна. Потім питатимеш. І мовчи. Чуєш? Мовчи, нічого не кажи. Ми будемо говорити потім про все, про все. Це ж ти! Ти, господи, який ти... (Тихо, довго цілує). Ні-ні, не треба ворушитись. Отак...
Іван. Марусю, два слова... Тільки два слова... Ти ж...
Марія. Шш. Слухай. Дай мені посидіть отак з тобою тихо-тихо.
В сусідній кімнаті співають урочисто й сумно. Марія пригортається до Йвана, сидить, слухає, потім раптом плаче.
Іван. Марусю, що таке, що ти?
Марія. Нічого, нічого. Я так, од радості, од щастя. Я так довго, так жагуче ждала такого моменту, й тепер... тепер, коли... Ну, годі, годі, йди. Але приходь до мене, як прочитаєш листа. Чуєш? Зараз же приходь. Але не читай раніш, як через три години. Пам'ятай. А тоді приходь. Я ждатиму тебе. Це буде годині о другій вночі. Всі вже спатимуть. І тоді...
Тоді ми будем говорити. Чуєш? Тоді ти будеш... моїм. Чуєш? Прийдеш?
І в а н. Ти ще питаєш? Ти ще можеш сумніватись? Га? Марія. Ну, а тепер іди. Чекай... (Обнімає, цілує). Тепер можна. Так я ждатиму...
Іван цілує, виходить похитуючись, як п'яний, та ховаючи пакета в кишеню. Марія розбито іде до столу й сідає. З сусідньої кімнати знову спів. Марія плаче. Потім виймає з шухляди столу слоїк3, іде з ним до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потім підходить до канапи, приладжує настільну лампу, гасить електрику під стелею, сідає на канапу. Якийсь час сидить так. Потім рішуче підносить слоїк до вуст.
Завіса