Е. не може сказати, що Л. Б. Г. властива "удавана нормальність", це швидше відмова від нормальності при нормальних нахилах. Навіть вибір сміттярського фаху метою свого життя свідчить про інстинктивні пошуки необхідної для нього поляризації: цей фах служить чистоті і водночас вважається брудним".
XII
Лист п'ятдесятирічного (приблизно) санітара Б. Е., адресований Лені.
"Шановна пані Пфайфер, прибираючи, як того вимагає мій службовий обов'язок, стіл професора Кернліха, даючи лад його нотаткам, необхідним йому для складання медичних висновків, які він звичайно диктує, я випадково натрапив на Вашого листа. Відповідаючи на нього, я зловживаю довір'ям свого начальства, і це мені дорого коштувало б, якби Ви хоч слово сказали професорові Кернліху, моїм співробітникам і співробітницям або черницям, що чергують у нас. Отже, сподіваюся, що Ви мовчатимете. Я дуже неохоче йду на цей крок, розголошую професійну таємницю, хоч дотримування таких таємниць стало за дванадцять з гаком років праці в дерматологічній клініці моєю другою натурою. Я пишу Вам не тільки тому, що прочитав Вашого гіркого, схвильованого листа й бачив на похороні пані Шлемер, як глибоко, щиро Ви сумували за нею,— ні, не тільки тому. Відповідаючи Вам, я ніби виконую доручення чи заповіт небіжки, яка дуже страждала від того, що останні два тижні її життя до неї не пускали відвідувачів, змушені були не пускати — на цьому треба наголосити — з огляду на її стан. Ви напевне пам'ятаєте мене: я мав нагоду двічі або й тричі проводити Вас до небіжки, коли відвідини були ще дозволені. А втім, як санітара, може, й забули, бо я вже понад рік майже постійно працюю в кабінеті пана професора, допомагаю йому збирати матеріал для медичних висновків, лікарняних звітів і т. д., але, мабуть, пригадуєте літнього, огрядного, лисого чоловіка в темно-рудому волохатому пальті, що на похороні пані Шлемер стояв осторонь і ревно, аж непристойно як на чужу людину, плакав,— Ви, може, навіть подумали, що то якийсь невідомий Вам коханець небіжки. Ні, я не був її коханцем. І якщо я не додаю "на жаль", то не думайте, що хочу цим образити дорогу небіжку чи показати себе святим та божим,— я міг би сказати ці слова цілком переконано, від щирого серця. Насправді мені не судилося знайти собі супутницю на ціле життя, і хоч я кілька разів з найчеснішими намірами заходив у стосунки з жінками, мої спроби щоразу кінчалися невдачею не тільки — не буду криводушити перед Вами — через ницість тих жінок, а й через мій фах (я мимоволі мусив постійно спілкуватися з венерично хворими) і через те, що я дуже часто добровільно брав нічні чергування.
Пан професор не відповість на Вашого листа, бо Ви не родичка небіжки, але якби Ви навіть були її родичкою, це не зобов'язувало б його повідомляти Вам "подробиці" смерті пані Шлемер, про що Ви прохаєте його у своєму листі. Цього не дозволяє лікарська етика, якої санітар також має дотримуватись, і я не хочу її порушувати. Розповідаючи дещо про те, як прожила свій останній тиждень Ваша покійна приятелька, я й так уже розголошую лікарську таємницю, хоч тільки частково, і саме тому прошу Вас нікому не казати про мого листа. Звичайно, причина смерті, вказана в офіційній довідці про смерть, відповідає дійсності: гостра серцева недостатність, цілковите порушення кровообігу, але я хочу пояснити Вам, як кінець кінцем до цього дійшло, незважаючи на те, що пані Шлемер почала вже одужувати від своєї основної хвороби. Насамперед зазначмо: тяжку інфекційну хворобу, що привела Вашу приятельку до нашого закладу, вона схопила,
за вірогідними джерелами, від одного чужоземного політичного діяча. Мабуть, Ви краще за мене знаєте, що Ваша приятелька вже два роки як відмовилася від того легковажного способу життя, який вона провадила досить довго, що вона, отримавши спадок від своїх батьків, переїхала в село, щоб там у спогляданні й смутку гідно закінчити своє життя. За своєю вдачею, як Ви напевне знаєте краще за мене, вона не була повією чи навіть розпусною жінкою, а швидше жертвою певних чоловічих забаганок. Вона просто не здатна була сказати "ні", коли знала, що може дати втіху іншому. Я відчуваю, що маю право так пояснити її вчинки, бо пані Шле-мер уночі напередодні своєї смерті розповіла мені майже все своє життя, всі подробиці свого "падіння". Після дванадцяти років праці в дерматологічній університетській клініці, знаючи всі ті випадки, про які ще буде мова далі, я зовсім не збираюся ідеалізувати, а надто романтизувати фах повії, бо знаю, що більшість тих жінок помирають у злиднях і в бруді, в муках, із блюзнірськими прокльонами на устах, з'їдені хворобою; жоден із теперішніх веселих порнографічних журнальчиків не зважився б дати портрет такої жінки в себе на обкладинці. їхня смерть — найстрашніша з усіх, які собі можна уявити: бідні, всіма покинуті, живцем зогнилі, вони не мають бодай крихти якоїсь розради. Ось чому я йду на похорон майже кожної такої бідолахи, яких в останню дорогу проводять тільки диспансерна сестра і священик, що саме того дня має служити панахиду.
Не знаю, як його тепер, не заходячи знову здалека, перейти до дражливої теми, яку мені вкрай неприємно зачіпати, хоч я й уявляю собі Вас сучасною, вільною від моральних забобонів жінкою; що була одружена, а тому більш-менш ознайомлена з речами, яких мені доведеться торкатися тут. Скажу Вам, що я також був колись студентом-медиком, хоч і не став лікарем. Я лишився на санітарній службі через обставини, що склалися внаслідок війни, але не тільки через них, а ще й через непереборний страх перед іспитами, а власне, перед іспитом з початкової фізики. Але я набув таких великих знань і досвіду в німецьких і російських госпіталях, що коли 1950 року звільнився тридцятип'ятирічним з російського полону, то почав легковажно вдавати з себе дипломованого лікаря і як такий досить успішно практикував, але 1955 року був засуджений за шахрайство і так далі й провів кілька років у в'язниці, аж поки завдяки втручанню професора Кернліха, з яким я працював іще студентом, 1937 року, не був дочасно звільнений. Професор Кернліх заопікувався мною і взяв до себе на роботу. Це було 1958 року. Отже, мені відомо, як живеться людям із заплямованою репутацією. До речі, протягом своєї все ж таки п'ятирічної "лікарської" практики я не допустився жодної помилки, яку можна було б довести. Тепер Ви знаєте, з ким маєте справу,— принаймні це я Вам розповів. Але як мені розповісти інше? Та спробую, візьму бика за роги! Ваша приятелька Маргрет настільки одужала, що ми вже думали через півтора-два місяці взагалі виписати її з лікарні. Кожні відвідини додавали їй життєвого тонусу, серед інших і відвідини одного дивного, але симпатичного добродія, що останнім часом бував у неї найчастіше (!!! — окличники авт.); спершу ми думали, що то її колишній коханець, потім — що то звідник, а пізніше — що то якийсь дипломат, той, що познайомив її з чужоземним державним діячем, зв'язок із яким виявився для неї фатальним; пані Шлемер, як вона сама казала, заповзялася була довести того державного діяча до такого стану, щоб він захотів оформити їхні стосунки шлюбною угодою, і довела, хоч доти ніяким іншим жінкам не вдавалося домогтися цього.