Цей вирішальний виступ Лені наприкінці сорок третього чи на початку сорок четвертого року видався авт. таким важливим, що він захотів зібрати про нього якомога повніші відомості й ще раз відвідав усіх досі живих свідків тієї сцени. Передусім йому здалося, що Пельцер перебільшив тривалість "мертвої мовчанки". Авт. гадає, що тут трохи прикрашено дійсність, а отже, потрібна перевірка, бо, на його думку і згідно з його досвідом, так звана "мертва мовчанка" не може тривати довше, ніж тридцять-сорок секунд. Ільза Кремер — до речі, вона зовсім не заперечує, що мала брата-наці, який постачав їй каву! — оцінює тривалість мертвої мовчанки так: "від трьох до п'яти хвилин"; коментар Ванфт: "Ту сцену я пам'ятаю дуже добре і досі не можу собі пробачити, що ми так облишили це діло, а отже, ніби дали згоду на те, що вийшло далі... Мертва мовчанка? Зневажлива мовчанка, сказала б я... Чи довго вона тривала? Ну, коли це для вас так важливо, я б сказала, що хвилину-дві. Але ми не повинні були мовчати, не мали права мовчати. Наші хлопці були на чужині, мерзли, гнали більшовиків (історична поправка авт.: власне, в сорок четвертому році вже було якраз навпаки — більшовики "гнали наших хлопців")і а він ТУТ сидить у теплі, і та сучка ще й на чверть натуральною кавою його частує". Гельтоне: "Ой, мені аж мороз пішов поза спиною, так і затрусило всю, можете повірити, і я себе спитала, як не раз іще питала згодом: чи ця Лені розуміє, що вона робить? Вона мене захоплювала своєю відвагою, такою природною, і диявольським спокоєм, із яким вона під час тієї мертвої мовчанки виполіскувала й витирала чашку тощо; в цьому була якась, я б сказала, спокійна щирість і людяність, їй же богу... Ну, а чи довго тривала мовчанка?.. По-моєму, цілу вічність — байдуже, чи то три, чи п'ять, чи півтори хвилини. Цілу вічність — і вперше я відчула ніби симпатію до Пельце-ра, бо він був цілком очевидно на боці Лені й проти Крем-па,— і хоч його плювки здались мені досить вульгарними, але в ту хвилину вони були єдино можливим способом виразити свою думку, і цілком ясно було, що він ними виразив: найрадніше він би плюнув Кремпові в обличчя, але ж цього він не міг зробити".
Грунч: "Я трохи не закричав з радості: вона ще й смілива, ця дівчина! Хай йому чорт, вона зразу, з самого початку виграла вирішальний бій — мабуть, сама того не знаючи,— а втім, напевне, вона якось те відчула: вона ж тоді лише години півтори як побачила хлопця, і весь той час він мулявся біля столу, де в'язали основи, отже, ніхто, навіть ота нишпорка Ванфт, не міг би їй закинути, ніби в неї з ним щось є. Коли хочете знати мою думку й дозволите висловити її по-військовому, то Лені здобула собі широчезне поле обстрілу, ще поки й стрілянина не почалася. Те, що вона зробила, ніхто не зміг би витлумачити інакше, як наївну, чисту людяність, і хоч така людяність до "нижчої раси" була заборонена, та все ж, що не кажіть, а навіть такий тип, як Кремп, мусив бачити, що Борис — людина, бо має ніс між очима, і дві ноги, й навіть окуляри на носі; і розумніший він був за все те кодло, разом узяте. Той сміливий вчинок Лені просто зробив Бориса людиною, оголосив його людиною, і так Уже й лишилось, хоч би які там паскудства мали ще робитися потім. Чи довго воно тривало? Ох, мені здалося, що не менш як п'ять хвилин".
Авт. визнав за свій обов'язок перевірити можливу тривалість мертвої мовчанки експериментально. Оскільки приміщення майстерні — тепер власність Грунча — ще існує, проведено вимірювання: від стола Лені до Борисового — чотири метри, від Борисового стола до крана — три метри, від крана до стола Лені (де стояв кавник)— два метри, потім ще раз чотири метри до Борисового стола; разом тринадцять метрів, що їх Лені, хоч зовні й спокійна, все ж таки напевне пройшла квапливо. На жаль, вибивання чашки з руки пощастило імітувати тільки приблизно, бо авт. не мав до своїх послуг ні безногої людини, ні протеза; зате виполіскування та витирання чашки й наливання кави можна було не лише імітувати. Авт. провів експеримент тричі, задля цілковитої певності, й вивів пересічне число. Результати: першої спроби — 45 сек., другої — 58 сек., третьої — 42 сек. Пересічно — 48 секунд.
Тут авт. хочеться ще раз, як виняток, безпосередньо втрутитись у розповідь і схарактеризувати цю подію як головну, чи то вузлову в житті Лені, як її духовне народження чи відродження. Весь досі зібраний матеріал про Лені дає підстави, в найкращому разі, для такої характеристики: досить обмежена, вдача — суміш романтичності, чуттєвості й матеріалізму, трохи читала Клейста, трохи грала на піаніно, по-дилетантському, хоча й досить глибоко і твердо обізнана з деякими фізіологічними процесами; і якщо навіть згадати її не справджене (через Ергардову смерть) кохання, і випадкове заміжжя та вдівство, і те, що вона була на три чверті сирота (мати померла, батька ув'язнено), і якщо вважати її за досить (чи навіть зовсім) нерозвинену розумово,— жодна з названих рис і обставин, ані їх сукупність ще не пояснює такої природної й рішучої поведінки в ту мить, яку ми умовимось називати "хвилиною чашки кави". Звичайно, вона щиро й зворушливо піклувалася про Рахель, аж поки ту закопали в монастирському саду: але ж Рахель була її повірниця, після Ергарда й Генріха поки що найрідніша в її житті, а чого це раптом частувати кавою таку людину, як Борис Львович, що його вона навіть поставила тим вчинком у непевне й небезпечне становище, бо ви ж самі розумієте, що міг накликати на себе радянський військовополонений, якому наївна німецька дівчина піднесла чашку кави, коли прийняв те частування як належне, так само (принаймні на вигляд) наївно. І чи вона знала, що таке комуніст, коли, на думку Маргрет, їй навряд чи було відомо, що таке єврейка?
Ван Дорн, що, як і Маргрет та Лотта, нічого не знала про "хвилину чашки кави" (Лені, очевидно, не вважала цю подію настільки важливою, щоб про неї розповідати), пропонує досить просте пояснення: "Ви знаєте, у Груйтенів це була найзвичайнісінька річ: кожного, хто прийде до них, напоїти кавою. Чи жебрак, чи прохач, чи волоцюга, чи хто в якій справі, чи жаданий гість, чи неприємний — про це ніхто не думав, каву подавали кожному. Навіть Пфайферам, а це вже щось та значить. І треба сказати правду, в такому ділі не було б пощади якраз їй, а не йому. Я завжди думала, що це в них робиться так само, як біля монастирських брам: там наллють черпак юшки кожному, не питаючи, якої він віри, й не вимагаючи, щоб проказав молитву. Ні, вона б налила кави кожному, чи то комуністові, чи ні... я гадаю, що й найклятішому наці теж налила б. Вона просто не могла інакше, і край... ну, і все ж таки, хай хоч які там у неї були вади, у неї широка натура, от і все. Щира, людяна... ото тільки з одного боку — ви розумієте, що я хочу сказати — не пасувала вона йому".